Перша світова війна. Фінал

Пейзаж після битви. (16 жовтня – 31 грудня 1916 р.)

Британія. Імперія на згарищі

Отже, найбільш масштабна морська битва за всю попередню історію людства, справжній двобій двох великих армад, британського Гранд-Фліту та німецького Хохзеєфлотте, той самий Армагеддон, який Перший морський лорд адмірал Фішер пророкував ще напередодні світової війни та який мав вирішити її результат разом з майбутньою долею всього людства, відбулася. Але наслідки цього Армагеддону виявилися ледь не протилежними тим, на які розраховувало Адміралтейство та, разом з ним, вся Британія. Британці втратили 19 дредноутів (14 лінкорів та 5 лінійних крейсерів) проти 11 дредноутів (8 лінкорів та 3 лінійних крейсерів), які втратили німці. В результаті битви Гранд-Фліт перестав існувати як єдине ціле, а його майже некеровані рештки, декількома ізольованими групами, відступили до своїх баз – тих самих баз, з яких ще вчора найпотужніший флот в світі вирушив назустріч своїй долі.

Таким чином, вперше за декілька століть Королівський флот зазнав поразки в генеральному бою – мабуть, найбільш важливому бою за всю історію імперії. Коли колись розпочинали генеральні битви уславлені британські адмірали минулого – Худ, Родней, той самий Нельсон – вони ризикували не більше, ніж 1/3 наявних сил лінійного флоту Британії. Й, в такому разі, ризик поразки був прийнятним. Але вони, в минулому, перемагали. Нині ж стратегія кайзера та грос-адмірала фон Тірпіца змусила Адміралтейство стягнути всі свої сили в один кулак, зробити одну, вирішальну, ставку. Й ось ця вирішальна ставка виявилася битою. Й відігратися найближчим часом було вже неможливо – занадто, навіть незмірно, високою була ця вирішальна ставка. Карати за поразку, за великим рахунком, теж було нікого. Майже всі британські адмірали, які вели Гранд-Фліт в цей роковий для нього бій – Джелліко, Стерді, Берні, Еван-Томас та багато інших – знаходилися на морському дні, своєю смертю викупивши зроблені помилки. З усіх британських офіцерів «першого ряду» вцілів тільки Девід Бітті, який і прийняв загальне командування. Але він, по-перше, бився найбільш гідно. По-друге, він виявився єдиним, хто був спроможний очолити Гранд-Фліт після такого нищівного удару. Єдиним, кого б сприйняли офіцери та екіпажі вцілілих кораблів. Й покладати на нього провину за розгром, який спіткав британців, було б і несправедливо, і не дуже розумно. Це, щонайменше, могло спричинити цілковиту деморалізацію особового складу – з усіма, навіть непередбачуваними, наслідками.

Слід віддати належне обом очільникам Адміралтейства – Уїнстону Черчиллю та адміралу Фішеру. Поразка не спромоглася вибити їх з колії та практично одразу після битви вони розгорнули гарячкову активність по подоланню її наслідків. Вже 17 жовтня Адміралтейство віддало екстрені накази про термінове перекидання зі Середземного моря до Північного лінійних крейсерів «Індефатігебл» та «Індомітебл» (й біс з ним, з тим «Гебеном», нехай робить в Егейському морі все, що заманеться – не до того вже), та про негайне завершення ремонту лінкору «Ерін» та лінійного крейсеру «Аустреліа». Також Адміралтейство віддало наказ про форсоване завершення будівництва лінкору «Реміллієс» (п’ятий та останній корабель типу «Ройял Соверен», який запізнився взяти участь у Великій битві Північного моря) та таке саме форсоване укомплектування його екіпажем. Це мало хоч в якійсь мірі врівноважити сили Royal Navy з переможними німцями.

Британський лінкор «Реміллієс», останній корабель типу «Ройял Соверен», який запізнився до участі в Великій битві Північного моря

(рейд Скапа-Флоу, квітень 1917 р.)

Втім, навіть з таким підкріпленням сили Гранд-Фліту налічували 12 лінкорів та 4 лінійних крейсери проти 14 лінкорів та 3 лінійних крейсерів, які знаходилися у складі Хохзеєфлотте. Відновити перевагу в морській могутності над німцями Британія власними силами після Великої битви Північного моря вже не могла. Й очільники Адміралтейства цілком віддавали собі в цьому звіт. Саме тому, з їх ініціативи, Форін-Офіс звернувся з пропозиціями до союзників по Антанті, пропозиціями, які скоріше нагадували чи то категоричні вимоги, чи то волання про невідкладну допомогу. До Франції – негайно відрядити до Скапа-Флоу та включити до складу Гранд-Фліту всі 6 боєздатних лінкорів-дредноутів французького флоту («Бретань», «Прованс», «Парі», «Жан Бар», «Курбе», «Франс»). З цього переліку випав тільки новітній дредноут «Лоррен», та й той, вочевидь, тільки через те, що щойно увійшов до складу флоту і ще не був остаточно освоєний екіпажем. До Японії – так само негайно продати або здати в оренду до кінця війни всі 4 лінійні крейсери, які були наявні в складі Імператорського флоту («Конго», «Хіей», «Харуна», «Кірісіма»). З таким підкріпленням Гранд-Фліт налічував би 18 лінкорів та 8 лінійних крейсерів, що дозволило б достатньо впевнено розраховувати на перемогу в разі гіпотетичної битви-реваншу. «Дозволило б» – в разі, якщо б всі ці кораблі прибули до Скапа-Флоу швидко та без затримок. Але саме з цим виникли великі проблеми.

Французи в принципі погодилися з британською пропозицією, але їх лінкори знаходилися в Середземному морі (де були зайняті блокуванням австро-угорського флоту в Адріатиці) й потрібен був неабиякий час, щоб їх вивільнити від поточних бойових дій, підготувати до переходу та відправити до Північного моря. Проти 4 австро-угорських дредноутів було вирішено залишити той самий «Лоррен» та 5 італійських дредноутів, що, принаймні на папері, забезпечувало Антанті перевагу в силах в 1,5 рази. Але італійські кораблі було ще слід, хоча б частково, укомплектувати франко-британськими екіпажами (через майже повне революційне розкладання екіпажів італійських). Все це потребувало часу. Як наслідок, французькі дредноути змогли приєднатися до Гранд-Фліту тільки на початку лютого вже наступного 1917 р. В Скапа-Флоу французькі кораблі утворили нову, 6-у, ескадру лінкорів на чолі з віце-адміралом Дартіж де Фурне, який підняв прапор на дредноуті «Бретань». А от японці від британської пропозиції дипломатично ухилилися. Причин тому було дві. По-перше, ризикувати красою та гордістю свого флоту, його найбільш потужними та сучасними кораблями, наявність яких виводила Японію в число морських держав першого рангу, в цій «чужій та непотрібній війні» десь у далекій Європі, вони вважали зайвим. Японці вже й без того, на британське прохання, відрядили т.зв. «легку ескадру» (легкі крейсери «Отова», «Тоне» та 12 есмінців) до Середземного моря й вирішили, що цього є цілком достатнім для виконання союзницьких зобов’язань.

Французький лінкор «Бретань», флагман віце-адмірала Дартіжа де Фурне та 6-ї (французької) ескадри лінкорів Гранд-Фліту перед відправкою до Скапа-Флоу

(Тулон, лютий 1917 р.)

По-друге, лорди Адміралтейства самі не помітили, як своєю невільною зневагою нанесли образу своєму японському союзнику. Самураї, можливо, й розглянули б пропозицію щодо приєднання японських лінійних крейсерів до Гранд-Фліту в Північному морі (в решті решт, відправили ж вони «легку ескадру» до моря Середземного), але пропозицію щодо продажі або здачі в оренду своїх кораблів британцям, вони сприйняли саме як зневагу. До речі, сприйняли цілком небезпідставно. Лорди Адміралтейства чомусь вважали, що японські екіпажі виявляться неспроможними битися на рівних з німцями. Після блискучих японських перемог над росіянами під час війни 1904-1905 рр. це було повною дурістю, але, тим не менше – якимось незаперечним чином вважалося, що ці «дрібні жовті мавпенята» не витримають бою з тевтонськими «blonde bestien». Щось більш-менш вдало скопіювати у європейців – таку спроможність за японцями було вже визнано. Добре ще, розбити якихось росіян, яких за повноцінних європейців британці теж не вважали. Але в спроможності японців кинути виклик «самим» переможцям досі непереможного Королівського флоту, Їх Лордства мали великі сумніви. Тому й прагнули замінити японські екіпажі на британські. Саме тому й виникла ідея купити японські кораблі або взяти їх в оренду. Тим більше, що самі японські лінійні крейсери були британського проекту (типу «удосконалений “Лайон”»), а головний «Конго» був ще й збудований на британській корабельні. Але, тим не менше – пропозиція продати чи здати в оренду лінійні крейсери була сприйнята самураями як зневага і в цій пропозиції, попри всі союзницькі взаємини між Британією та Японією, британцям було відмовлено.

Японській лінійний крейсер «Конго».

Конструктивно являв собою модифікацію британського лінійного крейсера «Лайон» з 356-мм гарматами головного калібру

(однотипні кораблі – «Хіей», «Харуна» та «Кірісіма»)

Втім, все це за великим рахунком було мишачою метушнею, жалюгідними та даремними спробами очільників Адміралтейства прикрити катастрофічні масштаби провалу в Північному морі. Всі ці спроби навряд чи кого-небудь могли ввести в оману, тим більше, коли мова йшла про таке досвідчене в політичному сенсі суспільство, як британське. Вже 17 жовтня, одразу після того, як Адміралтейство було змушене оприлюднити перші, ще не повні, відомості про втрати Королівського флоту, на Лондонській фондовій біржі вдарила паніка й курси акцій провідних британських корпорацій полетіли шкереберть. В ці самі дні вся Британія, зі сльозами на очах, повторювала написаний по гарячих слідах битви, трагічний та навіть апокаліпсичний вірш яскравого барду Британської імперії Р. Кіплінга:

І гаснуть наші маяки, і гине флот,

Що світ колись забрав в полон.

Час слави нашої минув,

Як Рим минув чи Вавилон.

Адже не так вже й давно, ще в останні роки ХІХ ст., Р. Кіплінг писав зовсім інші вірші, які теж, але з протилежними почуттями, цитувала вся Британія. Вірші, які оспівували немеркнучу славу великої Британської імперії, над якою ніколи не заходить Сонце:

За неосяжні хвилі прерій,

За неосяжні прерії вод,

За імперію всіх імперій,

За мапу, що без меж росте!

Що не кажи, але неймовірно прискорився в ХХ ст. перебіг історичних подій. Між «імперією всіх імперій» та ситуацією, коли «час слави нашої минув», пройшло зовсім небагато часу. Чи можна собі уявити – Вергілій в молоді роки уславлює блискучу велич вічної Римської імперії, а в зрілому віці оплакує її ж загибель? А от Кіплінгу випала саме така доля.

20 жовтня 1916 р. розпочала роботу надзвичайна сесія парламенту, в центрі уваги якої були як раз результати Великої битви Північного моря. Першим же своїм рішенням парламент оголосив триденну загальнонаціональну жалобу за моряками, які загинули під час генерального бою. Над всіма містами Британії та урядовими установами приспущені національні прапори з траурними стрічками, були зачинені всі розважальні заклади, в усіх церквах країни йшли поминальні молитви. «Це жалоба по британському морському пануванню та по горезвісному гаслу “Владарюй, Британіє, морськими хвилями”. Британія більше не є володаркою морів!», - зловтішно прокоментував ці події німецький часопис «Берлінер Тагеблатт».

21 жовтня відбувся звіт прем’єр-міністра Г. Асквітта стосовно наслідків битви. В числі іншого прем’єр заявляє наступне: «Я хочу нагадати Вільгельму та його адміралам – траплялося, що ми й раніше програвали битви. Але ми ще ніколи не програвали воєн! Хочу запевнити вас, джентльмени, що так буде і цього разу. Королівський флот відшкодує свої втрати, якими важкими вони б не були, та стане ще сильнішим, ніж був». Ця заява Асквітта викликала хвилю обурення серед депутатів. Колишній канцлер Казначейства Д. Ллойд-Джордж, який, ще півроку тому, вдало подав у відставку через незгоду з політикою уряду щодо роздачі пільгових кредитів майже всім реальним та потенційним союзникам, а тепер відігравав роль лідера опозиції, взяв слово одразу після промови прем’єра. «Я хотів би поставити питання прем’єр-міністру, - виголосив він, - Як швидко “Королівський флот відшкодує свої втрати та стане ще сильнішим, ніж був”? Загиблі кораблі будувала вся імперія з граничним напруженням сил. Щоб відшкодувати завдані нам втрати, потрібні довгі роки. А “Вільгельм та його адмірали”, слід вважати, весь цей час будуть спокійно та поблажливо спостерігати за тим, як містер Асквітт відшкодовує наші втрати. Заява прем’єр-міністра – дешева демагогія перед обличчям мабуть найважчої поразки в нашій історії!». Щоб вгамувати політичну кризу, яка вже наочно набувала відкритої та гострої форми, Перший лорд Адміралтейства У. Черчилль та Перший морський лорд Д. Фішер подають у відставку. Але цього виявляється недостатнім й парламент, 23 жовтня, вотує недовіру чинному Кабінету в цілому. Прем’єр-міністр Г. Асквітт теж подає у відставку та починаються консультації з формування нового уряду.

Втім, ще й до завершення цих консультацій, парламент ухвалив рішення про створення спеціальної міжвідомчої Комісії з надзвичайними повноваженнями з розслідування причин «ютландської трагедії» (як почала називати битву британська преса). І ось Комісія таки знайде винуватців, навіть попри загибель більшості адміралів, яких можна було б в чомусь звинуватити. Проте Комісія знайде винуватців рівнем вище – за таку катастрофічну поразку хтось має відповісти у будь-якому випадку! Для початку, її висновки безжально зламають подальшу політичну кар’єру У. Черчилля, який, з жовтня 1911 р. займав посаду Першого лорда Адміралтейства та ніс політичну відповідальність за підготовку флоту до війни – не бути йому більше ані міністром, ані (тим більше!) прем’єр-міністром, ані навіть депутатом парламенту. Сер Уїнстон ще зробить декілька спроб повернутися до великої політики, але при кожній з них йому нагадували тільки одне слово – Ютланд! В решті решт, Черчилль займеться написанням мемуарів та книжок історико-політичного змісту, найбільш відомою з яких стала «Світова криза», яка була присвячена подіям Великої війни.

В мемуарах та працях своїх сер Уїнстон невимушеним жестом перекладе відповідальність за поразку на мертвих адміралів. «Я чудово пам’ятаю той липневий день 1914 р., коли Його Величність проводив огляд сил нашого, вже відмобілізованого, флоту, - напише він, - Це була найбільша концентрація військово-морської могутності, яку тільки бачив світ. Британія, напруживши всі свої сили, спромоглася забезпечити більш ніж полуторну перевагу сил свого флоту над німцями – та мала всі підстави розраховувати на перемогу. Для перемоги в руках наших адміралів було все необхідне. Й що ж? Спочатку – трагедія 2-ї ескадри 16 грудня 1914 р. Потім – фінальна катастрофа при Ютланді. Причина такого прикрого розвитку подій полягала в тому, що, через прорахунки оперативного командування, наш флот в низці критичних моментів війни, використовувався роздроблено. Нещаслива 2-а ескадра лінкорів діяла ізольовано – й потрапила під каток всього Флоту Відкритого Моря. Напередодні трагічного генерального двобою декілька лінійних крейсерів знаходилися в Середземному морі, що фатальним чином послабило сили адмірала Бітті. А слід було бити ворога всією нашою зосередженою та переважаючою могутністю – й тоді ми б побачили зовсім іншій результат! Така біда трапилася через те, що більш ніж 100-річна відсутність серйозних морських битв після Трафальгару роковим чином позначилася на якості більшості наших адміралів. Вони втратили той бойовий дух, який вів до перемог уславлених флотоводців нашого великого минулого». Ось так от. В усьому винні «прорахунки оперативного командування», які трапилися через те, що адмірали «втратили бойових дух». А сам сер Уїнстон, в якості Першого лорда Адміралтейства та під псевдонімом «Британія», дав їм для перемоги «все необхідне», а ось до «прорахунків» не має геть ніякого відношення. Ще Черчилль уславився вкрай в’їдливими коментарями майже з усіх проблем актуальної політики Британії, які він регулярно оприлюднював в пресі. Лейтмотив всіх цих коментарів був один – дурники при владі, загублять ці бовдури імперію, над якою ніколи не заходить Сонце! Підтекст: поверніть, негайно поверніть мене на вершину, я один знаю, як треба! Але не повернуть – Ютланд! Мовляв, все-то ти знаєш, а сам цю саму імперію ледь не згубив.

Остаточно розчарувавшись, сер Уїнстон з подвійною енергією кинувся до літературної творчості, де став одним з засновників та класиків нового жанру – альтернативної історії. Зазнавши невдачі в історії реальній, він вирішить взяти реванш в історії віртуальній. В найбільш відомому творі, «Ютланд та світ, які могли би бути», він опише, як Гранд-Фліт витримав удар тевтонської армади та відкинув Хохзеєфлотте до німецьких берегів (британцям вдалося охопити голову німецької колони та обрушити на неї зосереджений вогонь, примусивши німецький флот до негайного відступу). Морська блокада Німеччини, як наслідок, стала герметичною. Німці, у відчаї, вдалися до необмеженої підводної війни проти торговельного судноплавства союзників. Їх підводні човни почали топити всі цивільні судна без розбору, не роблячи винятку для пасажирських лайнерів та навіть шпитальних кораблів. Ці останні німці топили з особливою жорстокістю: після торпедування субмарини спливали та розстрілювали з кулеметів тих, хто намагався врятуватися. Тисячі цивільних осіб, поранених, жінок та дітей знайшли свою смерть в морських глибинах. Але подібні звірства викликали цілий буревій обурення в Америці, США оголосили війну Кайзеррейху, приєднавшись до Антанти – й становище Німеччини стало безнадійним. До Європи прибула більш ніж мільйонна американська армія та німецька оборона на Західному фронті нарешті впала. Переможні союзники продиктували у Версалі умови миру, які означали повний демонтаж німецької військової машини та ліквідацію німецької «автократичної монархії» як головної винуватиці у розпалюванні світової війни. Бойові кораблі Хохзеєфлотте були принизливо здані Великій Британії, інтерновані в Скапа-Флоу та згодом, за рішенням союзників, розрізані на метал. Німецькі «військові злочинці» на чолі з кайзером Вільгельмом ІІ були видані союзникам та віддані суду міжнародного трибуналу в Гаазі. Сам Вільгельм, фон Тірпіц та фон Гінденбург отримали довічне ув’язнення та були відправлені відбувати його на острів Святої Олени – туди, де колись відбував свій термін Наполеон.

Об’єднані сили союзників, через німецьку територію, вступили на терени охопленої революційним хаосом Російської імперії, зайняли Москву та Петроград та забезпечили скликання та проведення Установчих зборів. Депутати означених Зборів, заслухавши зворушливу промову британського прем’єр-міністра, одностайно ухвалили ліберальну Конституцію та, зі сльозами радощів на очах, дарували незалежність усім неросійським народам колишньої Російської імперії. Повсюди запанувала демократія та всім стало дуже добре. Що цікаво, британський прем’єр в романі – справжній військовий лідер своєї нації, зразок ясного розуму, рішучості та непохитності – деякими своїми рисами був підозріло схожим на самого сера Уїнстона. За альтернативно-історичний роман «Ютланд та світ, які могли би бути» Черчилль отримає Нобелівську премію з літератури. Отже, до певної міри він таки візьме реванш за свою поразку в царині реальної політики та реальної історії. Ох, так і не дізнався ніколи сер Уїнстон, що, в зовсім іншому світі (який він описав в своєму романі в багатьох пунктах досить точно) йому таки судилося зайняти крісло прем’єр-міністра та очолити Британію в розпалі наступної світової війни. Й всі інші мешканці цієї реальності цього теж так ніколи і не дізналися.

Британський відставний політик, мемуарист, літератор та засновник жанру альтернативної історії Уїнстон Черчилль

(фото 1940 р.)

Але значно сильніше за Черчилля постраждав Перший морський лорд адмірал «Джекі» Фішер. Головнокомандувачу та головному організатору британського флоту пригадали все. Й вагомий внесок в передвоєнне загострення британсько-німецьких взаємин (одні тільки публічні погрози «копенгагирувати» німецький флот чого варті!). Й безоглядну агресивність, яка межувала з явним авантюризмом (тут, як раз, «балтійський проект» Фішера витягли на широкий загал з усіма відповідними коментарями). Й створення лінійних крейсерів за формулою «швидкість – ось найкраща броня» (через що ці кораблі перетворилися на «яєчну шкарлупу з важкими молотками», що коштувало життям тисячам британських моряків). Загалом на Фішера повісили всіх собак та призначили головним винуватцем катастрофи, яка спіткала Британію (до речі, те, що саме Черчилль повернув Фішера з відставки на посаду Першого морського лорда стало одним з пунктів обвинувачення на адресу самого сера Уїнстона). Як наслідок Фішера позбавили всіх нагород, шляхетських титулів, розжалували, віддали під суд військового трибуналу та засудили до 10 років в’язниці. Старий адмірал не зміг пережити такого та, через декілька тижнів після вироку, помер в ув’язненні від інсульту. Відомо, що фон Тірпіц, коли дізнався про вирок Фішеру та його смерть, сказав: «На його місці міг опинитися я», та відправив телеграму зі співчуттями родині покійного.

Але одним Фішером справа не обмежилася. Й, якщо в «першій лаві» вцілів тільки Бітті, на адресу якого вирішили не висувати звинувачень (хоча і він пережив декілька неприємних моментів, коли давав Комісії свідчення), то рівнем нижче Комісія ще одну жертву таки знайшла. Також був розжалуваний, позбавлений нагород та засуджений до 7 років в’язниці начальник штабу Гранд-Фліту комодор Д. Медден. «Я жалкую про те, що не скінчив життя самогубством разом з адміралом Джелліко на містку “Куїн Елізабет”», - сказав він в своєму останньому слові на суді. Але ж там, на містку «Куїн Елізабет», Медден намагався Джелліко відмовити. Мовляв, «ви потрібні флоту» та все таке інше. Ага, потрібний – хіба що в якості цапа-відбувайла після такого розгрому. Як знати, можливо, що Медден й пожалкував, що не увів командувача силоміць з містка флагману, що потопав, як він й збирався. Тоді б, можливо, судили не його одного. Відбувши термін ув’язнення, Медден провів досить детальні опитування колишніх колег по службі після чого, 1926 р., емігрував до США, де оприлюднив книгу під красномовною назвою «Правда про Ютландську битву». Й ось у книзі своїй Медден всю провину за поразку поклав на тодішніх очільників Адміралтейства, насамперед – на Черчилля. «Сер Уїнстон звинувачує у поразці якесь абстрактне “оперативне командування”, яке, начебто, припустилося якихось “прорахунків”, - писав колишній комодор, - Але забуває вказати, що саме він цим самим “оперативним командуванням” й керував. Так, без його особистої згоди жоден дредноут не зміг би залишити води Північного моря. Отже, в тому, що сили адмірала Бітті були “фатальним чином послаблені” через дислокацію лінійних крейсерів “Індефатігебл” та “Індомітебл” в Егейському морі, винний персонально містер Черчилль та ніхто інший. Містер Черчилль пише, що “чудово пам’ятає” Королівський огляд сил флоту в липні 1914 р. А я от чудово пам’ятаю радіограми Адміралтейства, які ми отримали в ночі з 14 на 15 жовтня 1916 р. В них попереджалося про “підвищену концентрацію” підводних човнів противника в районі Скапа-Флоу, але нічого не мовилося про таку саме концентрацію в районі Кромарті. Саме в наслідок цього ми втратили лінкор “Венгард” та флагманську “Куїн Елізабет”. Саме через це скінчив життя самогубством адмірал Джелліко. Й за все це теж несе відповідальність містер Черчилль». Не те, щоб Медден так сильно зненавидів персонально Черчилля. Скоріше, його провідна ідея полягала в тому, що у поразці насамперед винні цивільні «політики», які нічого не розуміли у військовій справі, а не військові, які «сумлінно виконували свій обов’язок». Інша річ, що в якості яскравого прикладу таких «політиків», кращої фігури, ніж Черчилль, годі було й шукати. Ось серу Уїнстону і дісталося на горіхи. Зрозуміло, що Медден не міг сперечатися з Черчиллем за масштабами суспільного впливу та популярності. Але певний ефект публікація його книги все ж таки спричинила.

Втім, все це трапиться значно пізніше. Поки що ж, політичні консультації в британському парламенті добігли логічного фіналу 30 жовтня й новим прем’єр-міністром закономірно став колишній канцлер Казначейства та чинний лідер опозиції Девід Ллойд-Джордж. Головне завдання, яке стояло перед новим очільником Кабінету, було окреслене ще в промові його попередника – зробити так, щоб, попри поразку в генеральній битві, Британія «ніколи не програла війни». Оскільки реальних та обґрунтованих надій на реванш найближчим часом не було (та в Уайтхоллі це чудово розуміли), то шлях для цього залишався тільки один – звести цю злощасну війну до нічийного результату. Просто кажучи – зараз досягти компромісного миру з цими клятими «джеррі» (якій були вкрай виснажені – значно в більшому ступені, ніж британці), миру, який дозволить зберегти ту саму імперію, над якою ніколи не заходить Сонце. А потім вже, в умовах мирного часу, ретельно та розважливо готувати реванш. В цьому й полягала сутність «повороту від політики імперіалістичної війни до політики імперіалістичного миру», який мав здійснити Ллойд-Джордж.

Людина, яка здійснила «поворот від політики імперіалістичної війни до політики імперіалістичного миру» – прем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд-Джордж

Складність полягала в тому, що Британія вела війну з Німеччиною не сам-на-сам. Це була світова війна та її вели одна проти одної дві потужних коаліції. Сам-на-сам Лондону з Берліном було б домовитися простіше, але в цьому випадку було необхідно враховувати інтереси союзників, принаймні ключових та найбільш потужних з них. Насамперед, мова йшла про Францію, падіння якої означало б незворотній крах споконвічної британської політики balance of power в Європі, встановлення незаперечної німецької гегемонії на «старому континенті» та непередбачувані зміни геополітичної ситуації в усьому світі. Таким чином, без згоди Франції досягти компромісного миру з Німеччиною було б неможливо. Британія не могла «здати» Францію, так само як і Німеччина не могла «здати» Австро-Угорщину, падіння якої означало б крах всієї німецької конструкції Mittel Europe. Отже, компромісний мир, який мав завершити Велику війну, був повинен щонайменше враховувати інтереси цих двох держав також.

Саме такі обставини мав на увазі Ллойд-Джордж, коли вперше зустрівся в якості британського прем’єра зі своїм французьким колегою Ж. Клемансо. Зустріч ця відбулася в Парижі вже 9 листопада 1916 р.

- Треба вилазити з бійки, якщо нас так сильно побили, - зауважив Ллойд-Джордж, відверто виклавши Клемансо стан Королівського флоту після «ютландської трагедії», - Питання тільки в тому, яким саме чином та на яких умовах.

А от негайної та однозначної відповіді на таке питання ні в кого не було. Вперше обережно висловлюється думка, ще непогано було б «каналізувати німецькі прагнення до Східної Європи», а основою можливого миру мало б стати «безумовне визнання всіх німецьких завоювань на Сході». Клемансо в принципі не заперечував, але тільки за однієї, проте категоричної, умови – неодмінного повернення Ельзас-Лотарингії до складу Франції.

Французький прем’єр-міністр Жорж Клемансо, відомий за прізвиськом «Тигр».

Метою свого життя він поставив повернення Ельзас-Лотарингії до складу Франції.

- Без цього всі наші жертви виявляться марними, без виконання цієї вимоги виявиться, що сотні тисяч французьких солдатів загинули даремно, - патетично виголосив французький прем’єр, - Франція ніколи не сприйме жодних мирних умов, якщо вони не передбачатимуть повернення до лона Батьківщини грабіжницькі відтятих німцями Ельзасу та Лотарингії!

Щоправда, яким саме чином всі ці перспективні ідеї оформити, було поки що незрозуміло. Та й невідомо було також, як німці відреагують на таку французьку умову.

Німеччина. Похмільний синдром

В Німеччині, навпаки, звістка про результати «битви біля Скагерраку» (так назвали німці генеральний двобій Гранд-Фліту та Хохзеєфлотте) була сприйнята з радістю та полегшенням, навіть попри важкі втрати німецького флоту. Адже ця звістка, крім свого безпосереднього переможного змісту, віщувала можливий швидкий кінець війни. Тим не менше, без святкувань не обійшлося. Кайзер Вільгельм ІІ, в супроводі грос-адмірала фон Тірпіца, прибув до головної ВМБ Вільгельмсхафен вже 17 жовтня, де оглянув кораблі свого переможного флоту, які ще несли на своїх палубах та бортах сліди влучань британських снарядів. Потім виступив перед вишикуваними в парадний розрахунок офіцерами та матросами, які найбільш відзначилися в ході битви.

Кайзер Вільгельм ІІ (зліва) та його адмірали – статс-секретар RMA грос-адмірал фон Тіпрпіц (в центрі) та начальник ВМБ Вільгельмсхафен адмірал фон Хольцендорф (справа)

(ВМБ Вільгельмсхафен, 17 жовтня 1916 р.)

- Навіювання Трафальгару остаточно та назавжди розвіяне вами, мої герої! – переможно виголосив кайзер перед шеренгами офіцерів та матросів, - Міф щодо «непереможності» британського флоту розлетівся на порох під залпами ваших гармат. Пихатий флот підступної острівної держави, який піратські панував в усіх океанах, розбитий вщент вашим броньованим кулаком, гідні та звитяжні сини Фатерланду! Ви перемогли ворога, перед яким зазнавали поразку всі його противники на протязі століть – іспанці, голландці, французи, росіяни. Всі, крім вас! Ваша перемога немає прецедентів як в історії Німеччини, так і у світовій історії морських воєн. Ваша велична звитяга буде назавжди закарбована золотими літерами серед найбільш визначних сторінок німецької історії. Завдяки вашій незрівнянній звитязі німецький флот гідно виконав те завдання, задля якого його створювала вся нація, не шкодуючи своїх сил. Завдяки вашій величній перемозі Німеччина принесе світу свободу морів!

У відповідь сотні матроських горлянок дружно вигукнули імператору:

- Хайль кайзер Вільгельм! Хох Дойчланд!

Оркестр флоту гримонув гімн «Слава тобі в короні перемоги!», який вважався гімном кайзерівської монархії (поруч з національним гімном «Німеччина понад усе!»). Вільгельм вигукнув парадним лавам моряків, намагаючись перекричати оркестр:

- Це не для мене, це – для вас!

Прямо під час урочистої церемонії кайзер підписав низку рескриптів. Головнокомандувач Хохзеєфлотте адмірал Р. Шеєр отримав найвище звання грос-адмірала, а командувач Бойовими розвідувальними силами віце-адмірал Ф. Хіппер – звання повного адмірала. Обоє флотоводці також отримали шляхетську приставку «фон» перед прізвищем та були удостоєні Зірки Великого Хреста «Залізного хреста», найвищого ступеню цієї нагороди, яку першим отримав ще фельдмаршал Блюхер за перемогу над Наполеоном біля Ватерлоо 1813 р., а наступним після нього – фельдмаршал фон Гінденбург за розгром російської армії 1915 р. Ніяких інших кавалерів цієї нагороди ніколи не було.

Зірка Великого Хреста «Залізного Хреста», найвища ступінь відзнаки цього ордену.

За всю історію цим орденом були нагороджені тільки 4 людини

(Блюхер 1813 р., Гінденбург, Шеєр та Хіппер – 1916 р.)

Іншим рескриптом день 15 жовтня був оголошений святковим днем – Днем слави німецького флоту. Крім того, на честь перемоги на 17 жовтня було оголошене загальнонаціональне святкування. По всій Німеччині урочисто дзвонили дзвони в усіх церквах, в усіх школах та вишах були скасовані заняття, переможно ревіли гудки на всіх заводах та фабриках Німеччини, а надвечір в Берліні, а також в столицях королівств та князівств Німецької імперії був даний артилерійський салют з 36 гарматних залпів.

Багато років потому найяскравіша зірка німецького кінематографу Лені Ріфеншталь зняла фільм «Тріумф волі», який був присвячений перемозі біля Скагерраку. Слід зазначити, що Лені Ріфеншталь на зйомках цього фільму перевершила саму себе. «Тріумф волі» став одним з перших звукових та кольорових фільмів в світі та був сповнений вперше застосованими технічними спецефектами, які надавали йому просто лячну реалістичність. На прем’єрі, 15 жовтня 1936 р., були присутні й особисто кайзер Вільгельм ІІ, й адмірал фон Хіппер й багато ще живих ветеранів битви. «Тріумф волі» з великим успіхом демонструвався по всій Німеччині та Європі, а також в США, Японії та країнах Латинської Америки. Щоправда, британська кінокритика відмовляла фільму Лені Ріфеншталь в історичній достовірності. Мовляв, це якась театральна вистава з фейерверками, а не відтворення реальних подій битви. Тим не менше, фільм «Тріумф волі» був удостоєний Гран-прі на міжнародному кінофестивалі в Каннах (Італія) вже в наступному, 1937 р. Але й тут британська преса зауважила, що справжня причина цього нагородження полягала не в художніх перевагах фільму, а в прагненні італійського уряду догодити Берліну.

Втім, до фільму «Тріумф волі» та всьому, що буде з ним зв’язане, поки що було дуже далеко. Поки що настав час внутрішньополітичних наслідків перемоги німецького флоту. В Берліні, не менш ясно, ніж в Лондоні, розуміли, що війну треба завершувати компромісом. Причому це слід робити якомога швидше – поки Німеччина ще тримається на хвилі військових перемог. Але довго вона на цій хвилі втриматися не зможе – занадто виснажена була країна й надалі підтримувати вже досягнений рівень мобілізації та напруження всіх ресурсів було неможливо. Проте, як і в Лондоні, єдина точка зору на зміст цього компромісу була відсутня. Саме через це перемога біля Скагерраку загострила застарілий внутрішній конфлікт між рейхсканцлером фон Бетман-Гольвегом та статс-секретарем RMA фон Тірпіцем. Конфлікт цей мав своєю основою ще довоєнну суперечку між «юнкерами» та «грюндерами» в німецькій еліті. «Юнкери» були великими землевласниками, нащадками феодальної аристократії ще доби Середньовіччя, займали керівні позиції в державному апараті, спиралися переважно на армію, вимагали встановлення незаперечної німецької гегемонії в Європі, а головними ворогами вважали Францію та Російську імперію. «Грюндери», натомість, були представниками нової фінансової олігархії, яка піднялася на хвилі індустріалізації Німеччини, провідними акціонерами та керівниками велетенських промислових концернів та банків, спиралися переважно на флот, вимагали створення глобальної колоніальної імперії, а головним ворогом вважали Велику Британію. Інтереси «юнкерів» на горі представляв фон Бетман-Гольвег, інтереси «грюндерів» – фон Тірпіц. Фон Бетман розглядав саму війну з Британією як «буревій, що швидко минає» та вважав за можливе, заради компромісу з Лондоном, пожертвувати всіма цими «морськими» інтересами, які він, відверто кажучи, не дуже розумів та цінував. Цим рейхсканцлер доводив до справжнього сказу фон Тірпіца, який (цілком небезпідставно) вказував, що така позиція фон Бетмана витікає з повного нерозуміння справжніх мотивів та рушійних сил британської політики, що, заснована на однобічних німецьких поступках, спроба досягти угоди з Лондоном є «картковим будиночком» та, на практиці, може означати тільки повну капітуляцію Німеччини перед Британією. Не те щоб фон Тірпіц принципово відкидав можливість порозумітися з британцями, але він вважав, що таке порозуміння можливе тільки з позиції сили, а не на шляху однобічних поступок.

Й ось тепер перемога німецького флоту в генеральній битві з британцями помітно підсилила позиції фон Тірпіца та, тим самим, похитнула крісло рейхсканцлера під фон Бетман-Гольвегом. Не про який компроміс з Лондоном за рахунок «морських» інтересів віднині не могло бути й мови. А ніяких інших шляхів для компромісу з Британією фон Бетман і не бачив – що і стало фатальним в його подальшій політичній долі. Ще на хвилі «великої перемоги німецького флоту», 25 жовтня, фон Бетман, з загальної згоди всього німецького керівництва, висунув «всеосяжні» мирні пропозиції, які були спрямовані на припинення війни. Але ці пропозиції були сформульовані в досить гордовитому (навіть «пихатому», на думку британців) вигляді (з посиланнями на «доведену непереможність німецької зброї» тощо) та, до того ж, мали досить розпливчастий та неконкретний вигляд (а ось ця неконкретність була наслідком внутрішніх суперечок в німецькій еліті). Скоріше, це була пропозиція розпочати мирні перемовини без визначення їх конкретного порядку денного, зроблена, до того ж, в неприйнятній формі. Тому не дивно, що ця пропозиція була відхилена спочатку Лондоном, а слідом – Парижем та Петроградом. Це стало останньою краплею в суперечці між рейхсканцлером та статс-секретарем RMA. 10 листопада, після того, як стало відомо про відхилення його «всеосяжної» мирної ініціативи, фон Бетман-Гольвег подав у відставку.

Відставка фон Бетмана спочатку спричинила піднесення в колах «грюндерів», які спробували просунути на посаду рейхсканцлера самого фон Тірпіца. Але на заваді таким намірам постали дві обставини. По-перше, це рішуча опозиція «юнкерів», ігнорувати яку не міг навіть й сам кайзер, попри всі його симпатії до грос-адмірала. По-друге, це була позиція самого фон Тірпіца. Грос-адмірал сам відмовився зайняти «крісло Бісмарка», оскільки знав – його репутація в Британії не краща за ту, яку має в Німеччині «Джекі» Фішер. На нього дивилися як на «небезпечну людину», яка кинула найбільш зухвалий та рішучий виклик британському морському пануванню на протязі більш ніж 100 років. І його призначення буде сприйнято як принципова відмова німців від спроб завершити війну якимось компромісом з Британією. Лондонський кабінет цілком може просто відмовитися вести мирні перемовини з таким рейхсканцлером, як він. В результаті було досягнуто компроміс, й крісло рейхсканцлера зайняв 14 листопада Георг фон Гертлінг, хоча і представник «юнкерів», але такий, що погодиться всебічно враховувати «морські» інтереси. Відверто кажучи, фон Гертлінг, попри солідну та представницьку зовнішність, був досить безбарвним виконавцем, який мав влаштувати всіх – і «юнкерів», і «грюндерів», і навіть не викликати відразу у британців (як можливий контрагент в мирних перемовинах).

Рейхсканцлер Німецької імперії Георг фон Гертлінг – людина, яка мала досягнути компромісу з Британією

Тим не менше, достатньо гострий конфлікт між фон Бетман-Гольвегом та фон Тірпіцем, який набув вже й особистих форм, не для кого не був таємницею – ані в самій Німеччині, ані далеко за її межами. Тому відставку фон Бетмана всі спостерігачі сприйняли однозначно – як перемогу фон Тірпіца та лінії «грюндерів». І в Лондоні ця відставка була сприйнята зі зрозумілим розчаруванням. Найбільш впливова лондонська газета «Таймс» вийшла з великою редакційною статтею з красномовною назвою «Канцлер та морський розбійник». «Відносно самостійна політична фігура, яка наважилася мати власну думку та навіть подекуди щось заперечувала всесильній мілітаристській зграї, одним з ватажків якої є новітній флібустьєр в еполетах фон Тірпіц, рішуче усунута з авансцени та замінена на покірного виконавця, - мовилося в статті, - Віднині в Берліні не політика ставить завдання військовим, а, навпаки, генерали та адмірали визначають державну політику, яка перетворилася на їх мовчазну служницю. Такою є політична ціна Ютландської трагедії в Німеччині». Який стиль, який склад! Цікаво, що б вони написали, якщо б рейхсканцлером було і насправді призначено фон Тірпіца? Відверто кажучи, фон Бетман-Гольвег був не меншим «мілітаристом», ніж фон Тірпіц, тільки належав до іншої, але такої ж «мілітаристської», фракції. Хоча, безперечно, його відставка була свідченням зростання впливу «грюндерів», флоту та особисто фон Тірпіца в політичній системі Кайзеррейху. Але це зовсім не означало німецької відмови від мирних перемовин як таких.

Крім всього цього, перед очільниками німецького флоту постала досить непроста проблема скористатися плодами перемоги, яка далася німцям такою великою та кривавою ціною. А це виявилося не так легко та просто, як здавалося на перший погляд. Справа полягала в тому, що «теорія ризику» фон Тірпіца, яка була доктринальною основою будівництва німецького флоту в передвоєнний час, вимагала першочергового створення потужних лінійних сил. На розбудову крейсерського флоту, спроможного перерізати британські комунікації в Атлантиці та блокувати Британські острови, вже не залишалося грошей та ресурсів. Та й сподіватися на успіх ці крейсерські сили могли тільки за умови їх підтримки потужним лінійним флотом. Все це було, безперечно, вірним та цілком підтверджувалося перебігом бойових дій на морі в ході світової війни – аж до битви біля Скагерраку включно. Але після перемоги в генеральній битві німці з подивом з’ясували, що реалізувати результати своєї перемоги, тобто блокувати самі Британські острови та перерізати морські комунікації противника, вони не можуть – для цього у німецького флоту бракувало крейсерів. Отже, німці хоча й спромоглися вибити «тризуб Нептуна» з британських рук, але міцно схопити у власні руки цей приз вони також не могли.

Втім, новоспечений грос-адмірал фон Шеєр, все ж таки, зробив спробу свою перемогу реалізувати. 12 грудня 1916 р., коли німці більш-менш оговталися після генеральної битви, він рушив в море потужне оперативне з’єднання, яке включало до свого складу практично всі боєздатні на той момент кораблі Хохзеєфлотте. Формально метою операції «Нордліхт» («Північне сяйво») був напад на конвої, які регулярно слідували з Норвегії до Британії. Фактично ж це була свого роду психічна атака на британців – наочно продемонструвати їм, хто тепер в морі господар. До складу цього оперативного з’єднання входили наступні сили:

Зведена ескадра лінкорів: лінкори «Баден» (грос-адмірал Р. фон Шеєр), «Вюртемберг», «Фрідріх дер Гроссе» (віце-адмірал В. Сушон), «Принц-регент Луїтпольд», «Кайзер», «Кеніг Альберт»;

Додано: авіатранспорт «Штутгарт»;

1-а розвідувальна група: лінійні крейсери «Гінденбург» (адмірал Ф. фон Хіппер), «Мольтке»;

Додано: лінкори «Гроссер Курфюрст» (контр-адмірал Ф. Мауве), «Маркграф»;

Спеціальна рейдерська група: легкі крейсери «Бруммер» (комодор В. Мадлунг), «Бремзе», великі міноносці «В-97», «В-98», «G-101», «G-102», «G-103», «В-109»;

3-я розвідувальна група: легкі крейсери «Франкфурт» (комодор Л. фон Рейтер), «Регенсбург», «Грауденц», «Страсбург»;

Флагман торпедних сил: легкий крейсер «Штральзунд» (комодор П. Хайнріх);

6-а флотилія міноносців: великі міноносці «Н-117» (фрегатен-капітан А. фон Кох), «Н-120», «Н-121», «G-41», «S-53», «S-54», «S-55», «S-61», «S-62», «V-70», «V-73», «V-74»;

9-а флотилія міноносців: великі міноносці «V-113» (фрегатен-капітан В. Хейнеке), «V-114», «S-60», «S-63», «S-65», «S-66», «V-67», «V-82», «G-86», «G-89», «G-91», «G-95».

З важких німецьких кораблів новітнього типу в ремонті досі залишалися лінкори «Байерн» та «Кронпринц», а також лінійний крейсер «Дерфлінгер». Від використання в операції дредноутів 1-ї ескадри («Ольденбург», «Тюрінген», «Рейнланд», «Вестфален»), фон Шеєру теж довелося відмовитися. Німці після генеральної битви прагнули в першу чергу полагодити свої новітні кораблі з турбінами в якості двигунів. Й корабельні на цих дредноутах першої генерації, оздоблених ще паровими машинами, не встигли усунути бойові пошкодження. Оскільки у фон Хіппера залишилося тільки 2 боєздатних лінійних крейсера, головнокомандувач вирішив підсилити 1-у розвідувальну групу найбільш швидкохідними лінкорами «Гроссер Курфюрст» та «Маркграф», які були спроможні на короткій дистанції витиснути зі своїх турбін до 24 вузлів швидкості. Також фон Шеєр вирішив вперше використати в цій операції щойно введений до складу флоту авіатранспорт «Штутгарт», переобладнаний з колишнього легкого крейсера. «Штутгарт» мав забезпечити тактичну повітряну розвідку, оскільки цепеліни, через зимову погоду, не могли напевно цього зробити. Також операція «Нордліхт» стала першим бойовим походом для 5 новітніх великих міноносців типу «1915М», які поповнили флот вже після генеральної битви. Всього ж до операції «Нордліхт» залучалося 8 лінкорів, 2 лінійних, 7 легких крейсерів, 30 великих міноносців та 1 авіатранспорт – всього 48 бойових кораблів.

Безпосередню атаку на конвой мала здійснити спеціальна рейдерська група комодора В. Мадлунга в складі 2 найбільш швидкохідних легких крейсерів та 6 найбільш потужних великих міноносців. Тактичну підтримку рейдерській групі мали надати 2 лінійних крейсери та 2 лінкори фон Хіппера, а основні сили фон Шеєра – забезпечити загальне оперативне прикриття. Оскільки такі конвої зазвичай виходили в море з нейтрального норвезького порту Берген, то й забезпечити секретність операції британці в принципі не могли – німці майже негайно дізнавалися про час виходу та склад чергового конвою. До всього, безпосередній ескорт цих конвоїв був розрахований на оборону проти підводних човнів та складався з декількох есмінців та ескортних кораблів. Та й до цього часу, ніхто, крім підводних човнів, ці конвої і не турбував. На випадок появи надводних рейдерів противника оперативне прикриття зазвичай здійснювала ескадра броненосних або легких крейсерів. Цього напевно вистачило б в разі появи якогось допоміжного або легкого крейсера, але вступати в бій з зосередженими силами Хохзеєфлотте ці британські крейсери, безперечно, не могли.

Британська 2-га ескадра крейсерів («Шеннон», «Мінотаур», «Діфенс») прямує для прикриття конвою «НВ-7»

(Норвезьке море, 12 грудня 1916 р.)

12 грудня 1916 р. конвой «НВ-7» у складі 12 союзницьких та нейтральних транспортів вирушив з Бергену в напрямі британського порту Лервік на Шетландських островах. Безпосередню охорону конвою здійснювали есмінці «Мері-Роуз» та «Стронгбоу», а також 2 траулери, переобладнані в допоміжні ескортні кораблі, оперативне прикриття – 2-а ескадра крейсерів контр-адмірала А. Лівсона у складі броненосних крейсерів «Шеннон» (флагман), «Мінотаур», «Діфенс». В.о. головнокомандувача Гранд-Флітом віце-адмірал Д. Бітті, якого не залишали погані передчуття, сформував імпровізовану «летучу ескадру» з швидкохідного лінкору «Веліант» (під його власним прапором) та лінійних крейсерів «Аустреліа», «Індефатігебл», «Індомітебл», яку наказав тримати в повній бойовій готовності в Скапа-Флоу. Але все це виявилося даремним – конвой був приречений. Телеграф між Бергеном та таким самим нейтральним Копенгагеном працював безперешкодно, й так само безперешкодно працював телеграф між Копенгагеном та німецьким Вільгельмсхафеном. Фон Шеєр дізнався про вихід конвою ще до того, як його судна залишили зовнішній рейд Бергена. Й наказав своїм кораблям негайно підіймати якорі. Операція «Нордліхт» розпочалася.

Район проведення операції «Нордліхт»

(червоним колом позначено місце атаки конвою «НВ-7» німецькими кораблями)

Не можна сказати, що британська розвідка так вже цілковито проґавила таку значну німецьку операцію. Але після зміни німцями всіх своїх кодів напередодні генеральної битви дешифрувальники «кімнати 40» знаходилися в положенні археологів, які намагаються не стільки дешифрувати, скільки інтерпретувати незрозумілі петрогліфи давно зниклих культур та народів. Ще надвечір 11 грудня «кімната 40» доповіла лордам Адміралтейства: «Крейсер-мінний загороджувач “Бруммер” вийде до Норман Діп на північ завтра, вірогідно для мінних постановок». Стосовно виходу «Бруммера» в море доповідь відповідала дійсності, але щодо всієї решти – ні. Ну, насправді, для чого може вийти в море крейсер-мінний загороджувач? Вірогідно, що саме для мінних постановок. Але в тому-то і річ, що тільки «вірогідно». Адміралтейство наказало командувачу Гарвічськими силами контр-адміралу Р. Тервітту перехопити та знищити крейсер-мінний загороджувач противника, як тільки він з’явиться «для мінних постановок» біля узбережжя Англії. Проте там «Бруммер» цього разу так і не з’явився.

Німецький легкий крейсер «Бруммер» слідує в напрямі конвою «НВ-7»

(Норвезьке море, 13 грудня 1916 р.)

На ранок 13 грудня 1916 р. конвой знаходився в 70 милях від Лервіку та його моряки вже вважали, що всі небезпеки залишилися позаду. Есмінець «Мері-Роуз» ринув вперед, щоб перевірити доповідь сигнальника про можливе виявлення перископу підводного човна противника. З конвоєм залишився тільки есмінець «Стронгбоу». Й саме його сигнальники о 09.22 помітили за пеленгом SWW розмиті туманом обриси двох легких крейсерів. Це були «Бремзе» та «Бруммер». Але «Бремзе» та «Бруммер» були спеціально спроектовані під один силует з британськими легкими крейсерами типу «Аретьюза» й на «Стронгбоу» їх спочатку прийняли за своїх. Помилка з’ясувалася вже 09.31, коли обидва німецькі крейсери майже впритул відкрили вогонь по британському есмінцю. Командир корабля, лейтенант-коммандер Брук, загинув майже одразу, сам «Стронгбоу» був швидко потоплений, встигнувши зробити у відповідь тільки 1 постріл з носової гармати. На есмінці «Мері-Роуз» чули гарматні постріли, але вирішили, що це «Стронгбоу» знищує артилерією якусь німецьку субмарину, яка необачно спливла на поверхню. Тому й повернули назад, сподіваючись «допомогти» товаришу в цій справі. Але, замість вже потопленого «Стронгбоу», «Мері-Роуз» зустрів зосереджений вогонь 2 німецьких крейсерів. Британський есмінець був накритий вже третім залпом й через декілька хвилин командир корабля, лейтенант-коммандер Фокс, віддав останній наказ своєму екіпажу: «Рятуйся, хто може!». Доки німецькі крейсери нищили есмінці ескорту, великі міноносці німців потопили артилерією та торпедами 9 транспортних суден конвою з 12. Врятуватися змогли тільки 3 транспорти та 2 траулери, які спромоглися втекти до вже недалекого Лервіку завдяки димовій завісі та туману.

Загибель британського есмінця «Стронгбоу»

(Норвезьке море, 13 грудня 1916 р.)

Командувач британською 2-ю ескадрою крейсерів контр-адмірал Лівсон негайно ринув на допомогу атакованому конвою. Але до суден конвою кораблі Лівсона так і не дісталися, а замість того наскочили прямо на лінійні крейсери фон Хіппера. В певному сенсі повторилася історія з «Блюхером» біля Доггер-Банки, тільки з точністю до навпаки. Контр-адмірал Лівсон, як тільки кораблі противника були однозначно ідентифіковані, розгорнувся на 16 румбів та почав відступати на повній швидкості. Фон Хіппер кинувся наздогін. Біля 10.20 німецькі снаряди пошкодили машину прикінцевого в британській колоні «Діфенса» й він, втрачаючи швидкість, почав відставати. Фон Хіппер наказав лінкорам «Гроссер Курфюрст» та «Маркграф» (які як раз вчасно з’явилися на місці бою) добити пошкоджений британський крейсер, а сам, на повній швидкості, продовжив переслідування. Хоча «Діфенс» і був потоплений вогнем німецьких лінкорів біля 10.55, але наздогнати решту крейсерів Лівсона у фон Хіппера не вийшло: об 11.10 надійшла радіограма фон Шеєра з наказом повертатися до бази.

Німецькій лінійний крейсер «Гінденбург» переслідує британські крейсери

(Норвезьке море, 13 грудня 1916 р.)

Як тільки віце-адмірал Бітті дізнався про появу на сцені лінійних крейсерів противника, він негайно вийшов в море на чолі своєї «летучої ескадри». Бітті сподівався перехопити 2 німецьких лінійних крейсери принаймні на шляху відходу й, тим самим, взяти хоча б частковий реванш за поразку в генеральному двобої. Про те, що там, крім 2 лінійних крейсерів, наявні ще й 2 німецьких лінкори, Бітті так і не дізнався. О 10.40 віце-адміралу доповіли радіограму з патрульної субмарини «Н-5» (лейтенант Пірі), від якої Бітті внутрішньо здригнувся: «Терміново, поза будь-якою чергою. Спостерігаю лінійний флот противника…». Ця радіограма майже слово до слова повторювала радіограму легкого крейсера «Галатея» під час Ютландської битви! Й ця радіограма, як і радіограма «Галатеї», сповіщала про наближення лінкорів Хохзеєфлотте до місця бою. Британці (й насамперед – сам Бітті) в грудні 1916 р. були вже стріляні горобці, не те що в грудні 1914 р. Й потрапляти в таку саму пастку, як і біля Доггер-Банки, Бітті жодних намірів не мав. Тому, усвідомивши з ким він має справу, Бітті наказав повертати назад.

Але героїчна «Н-5» не тільки вчасно попередила Бітті про появу лінкорів фон Шеєра. Вона ще спромоглася атакувати 2 торпедами лінкор «Кайзер», причому одна з них влучила в ціль. Хоча пошкодження «Кайзеру» виявилися мінімальними й дредноут цілком зберіг боєздатність, але саме ця атака змусила фон Шеєра віддати наказ про повернення до бази. Німецький головнокомандувач ще готовий був ризикнути своїми лінкорами в новому бою з вцілілими дредноутами Гранд-Фліту, але зайвий раз підставляти їх під торпеди ворожих субмарин він не бажав. До того ж, фон Шеєр знав, що конвой практично знищено, а фон Хіппер надавав добрячих стусанів британській 2-й ескадрі крейсерів. Отже, на думку фон Шеєра, завдання, яке стояло перед німецьким флотом в операції «Нордліхт», було виконане. Через це, жодних причин для зайвого ризику, з точки зору німців, просто не було. Тому фон Шеєр і віддав наказ про повернення в базу – наказ, який, тим не менше, виявився рятівним для вцілілих броненосних крейсерів контр-адмірала Лівсона. Саме тому лейтенант Пірі, командир «Н-5», за свою атаку та її наслідки отримає орден «За заслуги».

Британський підводний човен «Н-5», герой подій в

Норвезькому морі 13 грудня 1916 р.

Загалом, розгром конвою «НВ-7» став останнім більш-менш значним зіткненням в водах Північного моря в роки Першої світової війни. Останнім, в якому були задіяні настільки значні сили важких кораблів обох противників. Британці втратили 1 броненосний крейсер та 2 есмінці, крім того було знищено 9 союзницьких та нейтральних транспортних суден. Німці відбулися пошкодженням 1 лінкору. За великим рахунком, Антанта й без того втрачала від 150.000 до 300.000 тонн транспортного тоннажу щомісяця й та тлі таких втрат загибель 9 транспортів зовсім не означала катастрофи. Але гіршим було інше: сам характер нападу на «НВ-7» та розміри залучених до операції німецьких сил означали, що віднині норвезькі конвої слід прикривати головними силами Гранд-Фліту (точніше – тим, що від цих головних сил залишилося). А це вже було нереально ані з тактичної, ані, тим більше, з технічної точок зору. Конвої з Бергену виходили в середньому 2 рази на тиждень, з чого слідувало, що вцілілі британські дредноути мають знаходитися в повній бойовій готовності фактично безперервно. Зрозуміло, що таке було неможливо за жодних умов. Отже, британці були змушені самі ці конвої лінії «Homeward-Bergen» відправляти значно рідше (не частіше за 1-2 рази на місяць), щоб забезпечити їм відповідне оперативне прикриття. Та й крім того, прикра доля конвою «НВ-7» різко поменшила чисельність нейтральних суден, які були готові слідувати до британських портів у складі конвоїв з Норвегії. Все це разом означало помітне зниження обсягу перевезень між Норвегією та Британією – що й можна вважати найбільшим стратегічним ефектом від операції «Нордліхт».

Зрозуміло, що в Німеччині звістка про успішний рейд Хохзеєфлотте до Норвезького моря викликала черговий пароксизм мілітаристської та патріотичної пропаганди, причому на найвищому рівні. Ще задовго до світової війни, на межі ХІХ-ХХ ст., німецькі гумористичні журнали за очі називали свого кайзера «Вільгельмом Мовчазним» – саме через його всесвітньо відому схильність до яскравих поз та гучних заяв. Й, отримавши доповідь про розгром норвезького конвою, кайзер не міг утриматися та не відмовив собі в задоволенні виголосити барвисту промову прямо перед депутатами Рейхстагу. «Тепер весь світ переконався, що морське панування старої піратської держави, Британії, яке виглядало таким незламним та непохитним, впало остаточно та назавжди, - гримів Вільгельм під оплески депутатів, - Британія більше не є володаркою морів. Тевтонський меч віднині простертий над хвилями!». Промову кайзера оприлюднили всі німецькі газети, її розповсюджували навіть у вигляді окремих листівок. Проте, в цьому конкретному випадку схильність до гучних промов явно підвела кайзера і краще б Вільгельм таких промов не робив. Кайзер, напевно, мав рацію, коли казав, що «Британія більше не є володаркою морів». Але у відношенні «тевтонського меча, простертого над хвилями», він явно поспішив. Як невдовзі з’ясувалося, все було значно складніше.

Річ у тім, що з 9 потоплених транспортів 5 були нейтральними (1 голландський, 3 норвезьких та 1 шведський). З урядами цих країн німці ще б якось домовилися – принесли б вибачення, сплатили компенсації тощо. Але на боці постраждалих судновласників несподівано та рішуче виступили США, причому зробили вони це під прапором захисту нейтрального судноплавства в міжнародних водах. Американці і раніше неодноразово висловлювали досить різкі протести як Лондону, так і Берліну за порушення обома ворогуючими державами свободи торговельного судноплавства в нейтральних водах. Як британці, так і німці на американські ноти щось дипломатично відповідали, але продовжували дружно порушувати цю саму свободу судноплавства в нейтральних водах. Британці – своєю «віддаленою блокадою» Німеччини з примусовим доглядом нейтральних суден, німці – підводною війною в прибережних британських водах та у Середземному морі. Американці до часу все це терпіли, гуртували навкруги себе нейтралів та послідовно підсилювали свій військово-морський флот. Ще в 1914 р. американський флот отримав перші наддредноути 356-мм гарматами головного калібру – «Нью-Йорк» та «Техас». В 1915 р. за ними послідкували «Невада» та «Оклахома», а в 1916 р. – надпотужні «Аризона» та «Пенсільванія» з 12 – 356-мм гарматами. Ці два останні лінкори за своєю вогневою могутністю практично не поступалися ані британській «Куїн Елізабет», ані німецькому «Бадену». До всього, тут як раз гримонула Велика битва Північного моря, яка відправила на дно безліч британських та німецьких кораблів, й в Вашингтоні дещо зі здивуванням зрозуміли, що їх флот вже майже зрівнявся як з Гранд-Флітом, так і з Хохзеєфлотте (станом на січень 1917 р. у німців залишилося 17 дредноутів, у британців – тільки 16, а от американці мали вже 14 в строю та ще 4 – в завершальній стадії будівництва). В ті часи дехто Мао Цзедун ще не озвучив на весь світ старовинну китайську притчу щодо мудрої мавпи, яка спостерігала за бійкою двох тигрів. Але це не змінювало суті справи – мудра мавпа була наявна та вирішила, що вже прийшов час розпихати по кутам рингу смугасті туші двох знесилених тигрів. Й привід у вигляді потоплення німцями декількох нейтральних пароплавів десь у Норвезькому морі підходив для цього не гірше, ніж будь-який інший.

Американський лінкор «Аризона» – найбільш потужний наддредноут ВМФ США станом на 1916 р. За сукупною вагою бортового залпу (12 – 356-мм гармат) не поступався британській «Куїн Елізабет» та німецькому «Бадену»

(однотипний – «Пенсільванія»)

Атака нейтральних торговельних суден без попередження, з використанням артилерійського вогню та торпед, сильно збурила американську пресу та політичні кола. Добре ще, якщо б це були підводні човни, які дійсно не мали технічної можливості забезпечити порятунок екіпажів. Але це були надводні кораблі, крейсери та великі «міноносці відкритого моря»! Вже вони-то мали всі можливості попередньо евакуювати екіпажі, перед тим, як топити ці злощасні транспорти. «Це вже піратство, яке перевершує найбільш брутальне піратство, відоме зі старих піратських часів», - заявив з цього приводу колишній американський президент Теодор Рузвельт. Саме такими словами державний секретар Р. Лансінг і висловився перед німецьким послом в Вашингтоні графом фон Бернсторфом, коли оголошував йому свою вербальну ноту. Спочатку фон Бернсторф спробував взагалі заперечити право американців втрутитися в цю ситуацію.

Державний секретар США Роберт Лансінг.

Послідовно дотримувався ідеї, що внаслідок Першої світової війни США перетворяться на провідну світову державу через взаємне ослаблення європейських імперій.

- Але ж, пане державний секретар, - зауважив він, - Жоден американський корабель, жоден американський громадянин не постраждав від дій німецького флоту. Я не розумію, яке відношення цей інцидент взагалі має до Сполучених Штатів? Це питання взаємин Німеччини з Норвегією, Швецією та Голландією.

- Цього разу не постраждав, пане посол, - відповів на це Лансінг, - Я підкреслюю – цього разу. Але я можу навести достатньо прикладів, коли американські кораблі та громадяни не тільки страждали, але й навіть гинули від дій німецького флоту. Втім, річ не тільки в тому. Те, що відбулося в Норвезькому морі 13 грудня є брутальним порушенням всіх норм та правил цивілізованого ведення війни на морі, які зобов’язалася дотримуватися також і Німеччина. Причому, зобов’язалася перед усім світом, а не тільки перед Норвегією, Швецією та Голландією. Саме через це уряд Сполучених Штатів має повне право втрутитися в цей, як ви дозволили собі висловитися, «інцидент». Саме тому Сполучені Штати наполягають та, смію вас запевнити, пане посол, наполяжуть, на притягненні до відповідальності імперського уряду Німеччини за такі піратські дії німецького флоту – в разі, якщо Німеччина негайно не повернеться на підґрунтя міжнародного права.

- Ці прикрі події, щодо яких імперський уряд висловлює свій щирий та глибокий сум, відбулися під час війни та в зоні бойових дій, пане державний секретар. Війни ж без жертв, на жаль, не буває. Німецький флот діяв в межах суворої військової необхідності!

- «Військова необхідність», ви кажете? – саркастично посміхнувся Лансінг, - «Військовою необхідністю» ви пояснювали агресію проти нейтральної Бельгії та звіряче знищення мирного бельгійського Лувену ще в 1914 р., пане посол. Яка «військова необхідність» змусила ваших солдатів спалювати середньовічні манускрипти? «Військовою необхідністю» ви намагалися виправдати варварське потоплення пасажирського лайнеру «Лузитанія» в 1915 р. Яка «військова необхідність» змусила ваших підводників вбити тоді 128 цивільних американських громадян? Ви завжди пригадуєте цю горезвісну «військову необхідність», коли ваші військові зчиняють злочини проти людства, пане посол. Але ніяка «військова необхідність» не є, не буде та не може бути для них виправданням. Запам’ятайте це, пане посол! Та подбайте про те, що б це зрозумів ваш уряд. Так буде краще для самої Німеччини.

- Тим не менше, пане державний секретар, - не відступав фон Бернсторф, - Це питання стосується насамперед Німеччини з одного боку та Голландії, Норвегії та Швеції – з іншого. Імперський уряд вже приніс вибачення урядам цих країн та висловив готовність відшкодувати збитки. Крім того, знову змушений наполегливо підкреслити обставини інциденту – ці нейтральні транспортні судна були потоплені в складі британського конвою, який знаходився під охороною британських бойових кораблів. Хочу нагадати, пане державний секретар, що проведення конвою являє собою бойову операцію. Отже, ці нейтральні транспортні судна добровільно брали участь в бойовій операції нашого противника під час війни. Таким чином, вони діяли на свій страх та ризик та самі обрали власну долю. Погодившись слідувати у складі британського конвою, ці судна, тим самим, перетворилися на законну ціль для нашого флоту. Таким чином, німецький флот діяв цілком законно!

- Облиште! – перервав Лансінг пояснення німецького посла, - Німецький флот діяв би цілком законно, якщо б залишався в межах міжнародного призового права. Ви мали право захопити ці судна в якості призів та відправити їх до німецького порту. Ви мали право навіть потопити їх, але тільки попередньо забезпечивши безпеку та евакуацію їх екіпажів. Але нам достеменно відомо від вцілілих, що ваші есмінці навіть не дали собі праці з’ясувати, хто перед ними – британці чи нейтрали. Вони топили всіх без попередження та розбору. І це є безперечним та брутальним порушенням міжнародного права та цивілізованих норм ведення війни. Отже, якою буде ваша відповідь на мою вербальну ноту?

- Я змушений запитати Берлін, пане державний секретар.

Берлін, не вагаючись, цю вербальну ноту відхилив як «спробу втручання уряду Сполучених Штатів у взаємини Німеччини з третіми країнами, до яких уряд Сполучених Штатів прямого відношення немає». Як з’ясувалося, німці геть невірно оцінили ситуацію. Хоча, певні тривожні ознаки вони могли і помітити: уряди Норвегії, Швеції та Голландії, які раніше в подібних ситуаціях, приймали вибачення Берліну та сперечалися хіба щодо розміру компенсацій, цього разу чомусь вибачень не прийняли й зажадали передати справу на розгляд якогось «міжнародного арбітражу». Це вже мало викликати у німців пересторогу, але не викликало. Й, коли державний секретар Лансінг отримав негативну відповідь Берліну, він вручив німецькому послу вже писану ноту, від якої у фон Бернсторфа розпочалася тиха паніка. «Якщо імперський уряд негайно не припинить застосовувати прийняті ним методи боротьби з торговельним судноплавством, та не оголосить про це, - мовилося в ноті, - уряд Сполучених Штатів буде змушений розірвати будь-які дипломатичні стосунки з урядом Німецької імперії». Оголошена самим кайзером перемога німецького флоту несподівано загрожувала обернутися серйозними дипломатичними ускладненнями для самої Німеччини.

Ця нота за тоном навіть перевершувала ті американські протести, які отримали в Берліні після потоплення лайнеру «Лузитанія» 1915 р. Тоді вдалося владнати конфлікт, відсторонивши від командування командира «U-20» обер-лейтенанта Швігера та відправивши його під домашній арешт. А тепер кого слід було відправити під домашній арешт? Національних героїв – фон Шеєра з фон Хіппером? Чи комодора Мадлунга, який за цей рейд вже отримав звання контр-адмірала? Рейхсканцлер фон Гертлінг та статс-секретар закордонних справ фон Ягов виступали за те, щоб задовольнити вимоги США. Фон Тірпіц виступав категорично проти. Але цього разу до того, щоб задовольнити американські вимоги, почав схилятися й кайзер. Й ось тут фон Тірпіц отримав допомогу з самого несподіваного боку – від британців.

Допомога ця мала вигляд підводної війни проти німецьких комунікацій в Балтійському морі, яка була свого часу розгорнута Королівським флотом ще з ініціативи Черчилля та Фішера. Справа полягала в тому, що в портах нейтральної Норвегії зосереджувалися не тільки судна для британських конвоїв серії «НВ». Нейтральні транспорти (в тому числі і американські), які прямували до німецьких портів, в значній кількості також зосереджувалися там. Й багато з них скористалися нагодою, яку створив розгром німцями конвою «НВ-7», для того, щоб прослизнути в ці самі німецькі порти. Але в водах Західної Балтики на них очікували британські підводні човни, які начебто діяли у складі російського Балтійського флоту. Саме начебто – ті субмарини Королівського флоту, які фізично знаходилися в Російській імперії, були скуті кригою в водах Фінської затоки і, тому, атакувати транспорти у відкритій частині Балтійського моря не могли. Але поразка в генеральній битві та знищення скандинавського конвою закликали до помсти. На думку нового Першого морського лорда, адмірала Г. Джексона, треба було так само наочно продемонструвати Німеччині та світу, що Британія, попри все, залишається володаркою морів та спроможна перерізати морські комунікації противника там і тоді, де вона вважає це за потрібне. До операції були залучені новітні великі підводні човни крейсерського класу, типів «G» та «J». Ці субмарини мали величезний радіус дії, який дозволяв їм атакувати цілі в Балтійських протоках та в Західній Балтиці з баз метрополії.

Адмірал Генрі Джексон – наступник «Джекі» Фішера на посаді Першого морського лорда. Очоливши Royal Navy після поразки в генеральній битві, він намагався знайти альтернативні шляхи підтримання морського домінування Британської імперії.

Вже 19 грудня 1916 р. британський підводний човен «G-9» (лейтенант-коммандер Гудхарт) зупинив на вході в протоку Скагеррак іспанський пароплав «Реїна Мерседес», який віз до німецького Ростоку вантаж аргентинських яловичини та борошна. Хоча «G-9» діяв в межах призового права – Гудхарт дав можливість екіпажу спустити шлюпки та тільки після цього потопив пароплав артилерійським вогнем – але, на думку іспанського капітана, подія відбулася в норвезьких територіальних водах. Іспанський посол в Лондоні висловив протест британському уряду – через те, що пароплав не віз ніякої «військової контрабанди» (тобто озброєння або товарів подвійного призначення). Британського ж посла в Осло викликали до міністерства закордонних справ Норвегії, де зажадали пояснень щодо порушення кораблем Royal Navy норвезьких територіальних вод. Втім, це був тільки початок.

Британський підводний човен «G-9» виходить на бойове патрулювання

(Північне море, 10 грудня 1916 р.)

21 грудня підводний човен «J-2» (лейтенант-коммандер Дауні) спробував зупинити в протоці Каттегат уругвайський пароплав «Ель Оксиденте», який віз до Штеттіну вантаж мідної руди та каучуку. Уругвайський капітан, сподіваючись на те, що знаходиться в шведських територіальних водах, відмовився виконувати наказ зупинитися та спробував було втекти від «J-2», але Дауні наказав відкрити вогонь по пароплаву з палубної гармати. В результаті «Ель Оксиденте» був змушений викинутися на шведське узбережжя. Хоча ніхто з екіпажу уругвайського пароплаву не загинув, але сам факт атаки британського підводного човна на нейтральний транспорт та ще й в територіальних водах нейтральної держави був зафіксований та набув широкого розголосу. І це ще буде мати свої наслідки – як для Британії, так і не тільки для неї.

Британський підводний човен «J-2» біля узбережжя Швеції

(протока Каттегат, 15 грудня 1916 р.)

І нарешті, 22 грудня підводний човен «J-4» (лейтенант-коммандер Халлахен) виявив в західній частині Балтійського моря, неподалік від узбережжя данського острова Борнхольм, американський танкер «Орегоніан». Неподалік від танкера знаходився німецький міноносець «Т-159». Хоча сусідство танкера з міноносцем виявилося випадковим збігом, але Халлахен вирішив, що «Орегоніан» є німецьким судном, яке знаходиться під ескортом бойового корабля противника, і вирішив атакувати з під води торпедами без попередження. Ефект атаки вийшов жахливим – в наслідок торпедного влучання на танкері миттєво спалахнула нафта, через що загинуло 8 членів екіпажу (зрозуміло, американських громадян). До всього, «Т-159» помітив сліди торпед та закидав глибинними бомбами вірогідний район знаходження «J-4». Пошкоджена вибухами бомб, британська субмарина вимушено спливла на поверхню та була розстріляна гарматами німецького міноносця. Сам Халлахен та декілька членів екіпажу потрапили в полон, що дало німцям незаперечні докази джерел атаки на американський танкер. Після чого «Т-159» прийняв на борт зі шлюпок вцілілий екіпаж «Орегоніана» та доправив американських моряків до данського порту Ренне на Борнхольмі.

Німецький міноносець «Т-159» (колишній «V-159»),

який потопив британську субмарину «J-4»

(Балтійське море, 22 грудня 1916 р.)

Саме ці події дозволили фон Тірпіцу переконати кайзера та рейхсканцлера не погоджуватися на однобічне прийняття американських вимог в питанні забезпечення свободи судноплавства в нейтральних водах, проте висунути американцям зустрічні вимоги. В результаті німецька відповідь на американську ноту, передана до Вашингтону 25 грудня, оголошувала: «Імперський уряд висловлює готовність негайно гарантувати безпеку нейтрального судноплавства в міжнародних водах та навіть заборонити своїм військово-морським силам будь-які атаки на нейтральні судна в цих водах в разі, якщо Королівський уряд Великої Британії висловить готовність здійснити аналогічні кроки стосовно нейтрального судноплавства, насамперед оголосить про повернення на підґрунтя Лондонської конвенції 1909 р. Імперський уряд висловлює щирі сподівання, що уряд Сполучених Штатів вживе всі можливі заходи впливу на Королівський уряд, щоб досягнути такого результату».

- Отже, пане державний секретар, - дозволив собі посміхнутися фон Бернсторф, коли передавав німецьку ноту у відповідь Лансінгу, - Цього разу німецький флот не тільки нікого не вбив, але й врятував американських громадян, які стали жертвою прямої та цілеспрямованої атаки британців. Чи не так?

- Уряд Сполучених Штатів висловлює щиру вдячність імперському уряду та німецькому флоту за порятунок американських громадян, які потерпали від лиха на морі, - відповів на це Лансінг, - Але мушу ще раз наголосити, пане посол: ми зовсім не прагнемо висувати якісь вимоги щодо однобічних поступок з боку Німеччини, Британії або будь-якого іншого учасника цієї жахливої війни. Насамперед, ми прагнемо найскорішого припинення цієї війни взагалі – на основі справедливості, розуму, свободи та максимального урахування інтересів всіх народів. Якщо таке виявляється мало реальним через впертість та імперіалістичний егоїзм держав-учасниць, то наша принципова позиція полягає в незаперечному дотримані свободи торговельного судноплавства в нейтральних водах, не дивлячись не на яку війну. І вже цього ми будемо домагатися від всіх держав-учасниць. Саме в цьому і полягає сенс наших претензій, висунутих в бік Німеччини. Вам це зрозуміло, пане посол?

- Цілком зрозуміло, пане державний секретар, - знову дозволив собі посміхнутися фон Бернсторф, - Отже, чи можу я зробити з ваших слів висновок, що американський уряд готовий доєднатися до наших вимог на адресу британського уряду щодо дотримання останнім положень Лондонської конвенції?

- Уряд Сполучених Штатів завжди проводить виключно самостійну зовнішню політику, виходячи з національних інтересів, пане посол. В цьому зв’язку ми принципово не можемо «доєднатися» до якихось «вимог», хто, та по відношенню до кого їх би не висував. Ми принципово формуємо власну позицію з усіх питань міжнародного порядку денного. В нашому нинішньому випадку ця позиція полягає в незаперечному дотриманні свободи торговельного судноплавства в нейтральних водах, навіть і під час війни.

Граф Йоганн Генріх фон Бернсторф – посол Німецької імперії

в Сполучених Штатах Америки

- Чи можу я вас розуміти таким чином, пане державний секретар, що ця вимога уряду Сполучених Штатів розповсюджується на Велику Британію також?

- Так, безперечно, пане посол.

- Отже, Імперський уряд може сподіватися на те, що уряд Сполучених Штатів вплине на Королівський уряд в плані дотримання останнім положень Лондонської конвенції?

- Імперський уряд може бути твердо переконаним в тому, що уряд Сполучених Штатів вживе всі можливі заходи, щоб забезпечити свободу судноплавства в нейтральних водах, пане посол. В тому числі і стосовно Королівського уряду Великої Британії. Але мушу вас попередити, пане посол: ці наші вимоги у повній мірі стосуються Імперського уряду Німеччини також. Й Сполучені Штати спроможні домогтися виконання своїх вимог в обох зазначених випадках. В найближчому майбутньому ви зможете в цьому переконатися, пане посол.

Найближчим майбутнім американці доведуть, що в них слова не розбігаються зі справами.