Кампанія 1915 року: час атак з моря

Розрізати Турецьку імперію навпіл!

Дарданелли стануть нашою могилою.

Адмірал Джон Арбетнот Фішер, Перший морський лорд

Великої Британії, 25 січня 1915 року

Рішення щодо атаки Дарданелл морськими силами Антанти з метою «розрізати Турецьку імперію навпіл», яке пропонував Черчилль та яке було ухвалене на засіданні Комітету імперської оборони ще наприкінці 1914 р., отримало додатковий імпульс прискорення 2 січня 1915 р. В цей день Верховний головнокомандувач збройними силами Російської імперії, Великий князь Микола Миколайович, звернувся до своїх західних союзників з проханням «провести демонстрацію» проти Дарданелл — щоб відволікти увагу турок від Південного Кавказу та, тим самим, послабити тиск турецьких військ на Кавказькому фронті. Щоправда, вже 4 січня 1915 р. російські війська завдали потужного контрудару по турках біля Сарикамишу, який згодом призвів до повного розгрому османських військ. Але про те, що допомога вже непотрібна, Великий князь повідомити союзників якось забув. Тому штаб британського Середземноморського флоту прискорив планування операції.

Командувач британським Середземноморським флотом віце-адмірал Секвілл Карден

Вже 11 січня командувач Середземноморським флотом віце-адмірал С. Карден представив Адміралтейству докладний план прориву через Дарданелли, якій містив наступні етапи:

1). бомбардування та руйнація зовнішніх укріплень на вході в протоку;

2). тралення мінних полів з одночасною руйнацією проміжних укріплень;

3). руйнація та знищення внутрішніх укріплень в районі мису Кефез (в 8 милях в середині протоки);

4). тралення мінних полів у Вузькостях з одночасною руйнацією берегових укріплень;

5). вихід прямо до Мармурового моря.

Розгром турецьких берегових укріплень важкою корабельною артилерією на кожному з етапів операції мав проходити в 3 стадії: а). бомбардування з великої дистанції, поза зони ураження берегової артилерії; б). обстріл з середньої дистанції прямим наведенням; в). вогонь на руйнування з дистанції 15-20 кабельтов (2.775-3.700 метрів). На всю операцію віце-адмірал Карден відводив 1 місяць, за умови, якщо отримає «достатню кількість кораблів».

Загальна схема турецьких укріплень в протоці Дарданелли станом на 1915 р.

Вже значно після війни один британський адмірал саркастично напише, що цей план можна «застосувати до опису подій де завгодно та коли завгодно, від набігу вікінгів до десанту в Тимбукту». Оскільки це саме місто Тимбукту розташоване на південній околиці пустелі Сахара, то морський десант там висадити ніяк неможливо — по суто географічним причинам. Отже, слова цього адміралу слід розуміти наступним чином: план Кардена являв собою набір загальних фраз, які були позбавлені реального змісту. Але це стало зрозумілим значно пізніше, а тоді, в січні 1915 р., цей план справив на Черчилля та Фішера неабияке враження. Хоча адмірала Фішера одного разу охопило якесь похмуре передчуття і він, прямо тоном Кассандри, заявив Черчиллю 25 січня: «Дарданелли стануть нашою могилою». Тим не менше, підготовки операції це не зупинило, і віце-адмірал Карден таки отримав «достатню кількість кораблів» — за рахунок ескадрених броненосців Флоту Каналу, які терміново переводилися до Середземного моря.

Станом на середину лютого 1915 р. під прапором віце-адмірала Кардена знаходилися наступні сили:

Флагманський корабель: лінійний крейсер «Інфлексібл»;

додано: авіатранспорт «Арк Ройял»;

1-а дивізія: ескадрені броненосці «Лорд Нельсон» (контр-адмірал де Робек), «Агамемнон», «Іррезітебл», «Оушн»;

2-а дивізія: ескадрені броненосці «Корнуолліс» (контр-адмірал Уїмз), «Віндженес», «Трайемф», «Свіфтшур»;

3-я дивізія: ескадрені броненосці «Альбіон» (комодор Садлер), «Канопус», «Маджестік», «Принс Джордж»;

4-а дивізія (французька): ескадрені броненосці «Сюфренн» (контр-адмірал Гепратт), «Буве», «Голуа», «Шарлемань»;

Дивізія крейсерів: легкі крейсери «Дублін» (комодор Кийз), «Дартмут», «Аметист», «Сепфайр».

Крім того, до складу флоту входили 16 есмінців типу «Бігль», 7 підводних човнів (в т.ч. 2 французьких), плавбаза «Бленхейм» та 21 колишній рибальський траулер, які були переобладнані в тральники. Ще 14 траулерів обіцяли прислати французи.

Союзницька армада прямує до Дарданелл

(Егейське море, 19 лютого 1915 р.)

Союзницька армада завдала свого удару 19 лютого 1915 р. О 09.51 ескадрений броненосець «Корнуолліс» зробив перший залп по форту Орканіє на азійському узбережжі на вході в Дарданелли. На протязі наступної години під вогонь броненосців потрапили форти Хеллес та Седд-уль-Бахр на європейському узбережжі та форт Кум-Кале — на азійському. Вогонь був вкрай повільним, оскільки артилеристи, через велику дистанцію, майже не бачили результатів влучень своїх снарядів. Турецька артилерія не відповідала з тієї ж самої причини. О 14.00 Карден віддав наказ скоротити дистанцію до цілей. Турецькі форти були охоплені хмарами пилу та диму, але не відповідали. Карден, вирішивши, що турецька артилерія знешкоджена, наказав ще більше скоротити дистанцію. І ось тут, о 16.45, турецькі гармати несподівано відкрили прицільний вогонь по ескадреному броненосцю «Віндженес». З’ясувалося, що турецька артилерія зовсім не втратила боєздатності. Дуель тривала до 17.20, коли Карден віддав наказ на загальний відступ. Наступного дня Карден мав намір повернутися, щоб завершити розгром зовнішніх укріплень — фортів Хеллес, Седд-уль-Бахр, Орканіє та Кум-Кале.

Британський ескадрений броненосець «Агамемнон» веде вогонь по турецьким укріпленням

(Дарданелли, 19 лютого 1915 р.)

Наступного дня повернутися не вийшло через сильний шторм. Поки вирував шторм, 25 лютого Чатамський та Портсмутський батальйони Королівської морської піхоти під командуванням генерала Тротмана захопили розташований неподалік від входу до Дарданелл острів Лемнос, на якому було розгорнуто передову оперативну базу флоту. Союзники змогли відновити бомбардування в той же день — 25 лютого. Цього разу лінійний крейсер «Інфлексібл» разом з ескадреними броненосцями «Лорд Нельсон», «Агамемнон», «Віндженес», «Корнуолліс», «Іррезістебл», «Сюфренн», «Голуа» та «Шарлемань» мали вести вогонь прямим наведенням, стоячі на якорях. Це позитивно впливало на точність вогню, але перетворювало броненосці на зручні мішені для артилеристів противника. Результат не забарився виявитися: один тільки «Агамемнон» отримав 7 снарядів калібром 150-240-мм, окремі влучання отримали інші броненосці. Один з офіцерів «Агамемнону» пригадував: «Я вийшов з батареї та зупинився на полубаці. Майже одночасно після цього снаряд пролетів через палубу надбудови з лівого борту та вибухнув. Уламки розлетілися по всій батареї лівого борту. Тепер нам наказали підіймати якорі. Снаряди сипалися навкруги нас, лягали з перельотами та недольотами. Поки ми підіймали якорі, корабель отримав 4 влучання». Тим не менше, біля 15.00 броненосцям вдалося привести до мовчання артилерію зовнішніх фортів. Віце-адмірал Карден прийняв рішення переходити до другого етапу операції: тралення мін всередині самої протоки та руйнування проміжних укріплень.

Ескадрені броненосці «Агамемнон» (зліва) та «Сюфренн» ведуть вогонь по фортах

Седд-уль-Бахр та Кум-Кале (25 лютого 1915 р.)

Але тут як раз з’ясувалося, що проблеми у союзників тільки починаються. Насамперед, з усією наочністю виявилося, що між береговими фортами та надводними кораблями флоту існує велика принципова відмінність. Форти, на відміну від тих самих броненосців, неможливо потопити. А будь-які пошкодження, завдані фортам вогнем корабельної артилерії, можуть бути достатньо швидко усунуті. З’ясувалося, що турецькі гарнізони, коли вогонь союзницького флоту сягав максимуму, просто залишали форти та переховувалися в глибині території — що і створювало у союзників ілюзію повної руйнації фортів. Але, як тільки вогонь вщухав — гарнізони поверталися назад і все починалося спочатку. До того ж, виявилося, що важкі берегові гармати — значно більш складна та мало вразлива ціль, ніж вважалося спочатку. Диверсійно-розвідувальна група морської піхоти, яка була висаджена на берег з броненосця «Іррезістебл», доповіла, що з 7 важких 240-мм гармат форту Кум-Кале (форту, який вважався цілковито зруйнованим вогнем корабельної артилерії!) насправді знищено тільки 1 гармату та ще 1 гармату було пошкоджено. 5 гармат залишалися в цілковито боєздатному стані. На решті фортів ситуація була аналогічною. Отже, не дивно, що форти, які вважалися «надійно знищеними», несподівано відкривали вогонь знову та знову.

Турецька 240-мм гармата форту Хеллес, виробництво німецького концерну «Крупп».

Саме такі гармати становили основу берегової оборони Дарданелл та виявилися досить складними цілями для корабельної артилерії Антанти.

Крім того, і це було значно гірше, з’ясувалося, що мінно-тральні операції є справжньою ахіллесовою п’ятою Королівського флоту, до яких він майже неготовий. Ніяких тральників спеціальної побудови не було взагалі, а в якості тральників використовувалися рибальські траулери, які флот отримав по мобілізації. Жалюгідної потужності машин цих корабликів не вистачало на те, щоб ефективно тралити міни проти сильної течії в Дарданеллах — їх швидкість в протоці в такому випадку не перевершувала 3 вузлів. До того ж, ці траулери в середині протоки стали мішенню для вогню турецьких польових батарей, які у великій кількості були розміщені на узбережжі. Хоча роботу тральників прикривали вогнем броненосці, але знищити ці замасковані та мобільні батареї виявилося ще більш складним, ніж важкі гармати фортів. Опинившись під вогнем польових гармат, екіпажі тральників просто обрубали трали та тікали на південь. Винуватити їх в цьому було б навряд чи виправдано, оскільки ці екіпажі були цілком цивільними, які складалися з вчорашніх рибалок, а єдиним кадровим військовим на борту був командир — як правило, молодий суб-лейтенант, який щойно закінчив військово-морський коледж в Дартмуті. Щодо броненосців, які прикривали роботу траулерів, то вони самі перетворювалися на мішень для батарей важких польових гаубиць, також розгорнутих на узбережжі. З початком боїв за Дарданелли турки перекинули до зони протоки 8-й артилерійський полк, на озброєнні якого знаходилися 30 новітніх німецьких 150-мм гаубиць. Ескадрені броненосці «Маджестік», «Канопус», «Принс Джордж» та «Альбіон» отримали пошкодження від влучання фугасних гранат цих гаубиць. Влучання фугасних гранат не могли пробити головну броню та завдати броненосцям особливо важких пошкоджень, але викликали численні пожежі в надбудовах та на палубах.

Британські імпровізовані «тральники» — колишні рибальські траулери — в Дарданеллах

(березень 1915 р.)

Вся ця тяганина тривала до 4 березня, але успіху британцям не принесла. 4 березня, для ліквідації польових батарей турок, було вирішено висадити тактичний десант — 2 роти морської піхоти з 4 кулеметами кожна. Хоча десантникам і вдалося зачепитися за кромку узбережжя, але просунутися вглиб вони не змогли, оскільки опинилися притиснуті до землі потужним вогнем турецьких польової артилерії та піхоти. З настанням темряви морських піхотинців евакуювали на кораблі за допомогою шлюпок. Це була явна невдача, але віце-адмірал Карден продовжував вперто ломити напролом. Протягом наступних днів бої тривали. Вдень «Інфлексібл» та броненосці намагалися зруйнувати вогнем з великої дистанції проміжні укріплення в середині протоки (форти Дарданос, Румелі, Намазіє та Хамідіє ІІ), вночі тральники під прикриттям легкого крейсера «Аметист» та есмінців намагалися тралити фарватер. Вогонь важких кораблів мали коригувати гідролітаки з авіатранспорту «Арк Ройял», але вони виявилися недостатньо ефективними, оскільки не мали прямого радіозв’язку з кораблями. 6 березня до протоки з півночі увійшов турецький ескадрений броненосець «Хайреддін Барбаросса» (колишній німецький «Курфюрст Фрідріх-Вільгельм»), який відкрив перекидний вогонь з граничної дистанції (16.500 метрів). Його вогонь коригувався з берегового посту й виявився значно більш ефективним, ніж британський. Як наслідок, лінійний крейсер «Інфлексібл» отримав три 280-мм снаряди в головний броньовий пояс нижче ватерлінії. Це дало привід туркам стверджувати, що британський дредноут програв артилерійську дуель застарілому ескадреному броненосцю 1894 р. побудови. Щоправда, екіпаж британського дредноута про таке навіть не здогадувався. «Інфлексіблу» в той день дісталося не на жарт, він отримав загалом 17 снарядів, й на 3 якихось додаткових снаряди, які бабахнули у воді біля самого борту, просто не звернули уваги.

Турецький ескадрений броненосець «Хайреддін Барбаросса»,

який відзначився в бою 6 березня 1915 р.

Що стосується мінно-тральних операцій, які проводилися вночі, то там теж виникли проблеми. Турки (з німецькою допомогою) розмістили на узбережжі не тільки артилерійські, але й прожекторні батареї — і це практично зірвало спроби тралити міни в темний час доби. Хоча вогонь легкого крейсера «Аметист» та есмінців з часом виводив ці прожекторні батареї з ладу, але доки це траплялося — турецька польова артилерія встигала розігнати траулери. І таке повторювалося кожної ночі. Вночі проти 11 березня загинув перший траулер («№ 339»), екіпажі ще 2 були вибиті майже повністю уламками та влученнями. До 16 березня з ладу була вибита вже половина траулерів, які брали участь в траленні — це при тому, що кількість витралених мін можна було перерахувати буквально по пальцях. Віце-адмірал Карден дійшов до висновку, що без надійного знешкодження берегової артилерії успішно витралити міни неможливо. А знешкодження берегової артилерії було неможливо без попереднього тралення мін. Що саме з цим робити, Карден не знав, але віце-адмірала підштовхували постійні понукання Черчилля та Фішера, які вимагали «залишити обережні та повільні методи» та «використати всі сили в енергійній спробі подавити форти Вузькості з короткої дистанції». Фішер зазначав, що успіх цієї спроби «має таке значення, яке виправдає втрати в кораблях та особовому складі». Черчилль, навіть, звинуватив цивільні екіпажі траулерів в «недостатньому патріотизмі». Як наслідок, у віце-адмірала Кардена трапилося загострення хронічної виразки шлунку (вочевидь, на нервовому ґрунті) і він подав у відставку. 16 березня на його місце було призначено «суворого та владного» контр-адмірала де Робека, який до цього був першим заступником Кардена. Щоб забезпечити де Робеку достатній авторитет при командуванні союзницьким флотом, йому достроково надали звання віце-адмірала. І новоспечений віце-адмірал підтвердив свою репутацію: він наказав готувати масований удар зосередженими силами всього флоту по фортам та укріпленням Вузькості. Операцію було призначено на 18 березня.

«Суворий та владний» віце-адмірал Джон де Робек,

новий командувач флотом Антанти в Дарданеллах

Втім, віце-адмірал де Робек не знав, що вже відбулася подія, яка прирекла весь його грандіозний план масованого удару на катастрофічний провал. Ще вночі проти 8 березня турецький малий мінний загороджувач «Нушрет» (водотоннажністю всього 360 тонн) виставив 24 міни в бухті Еренкей на азійському березі південної частини протоки Дарданелли. В цій бухті під час обстрілів часто-густо маневрували важкі кораблі Антанти й, отже, була висока вірогідність того, що якийсь з цих кораблів потрапить на міни, виставлені «Нушретом».

Турецький малий мінний загороджувач «Нушрет»

(сучасна репліка загороджувача, яка знаходиться в якості корабля-музею

в порту Чанак-Кале в Дарданеллах)

Постановку мін було виконано блискавично та грамотно — не перпендикулярно до берегу, як решта турецьких загороджень в протоці та до чого вже звикли союзники, а вздовж лінії узбережжя, чого противник ніяк не очікував. Міни були виставлені на значній глибині, на якій на них могли підірватися тільки важкі кораблі Антанти з їх великою осадкою. Траулери з тралами, які займалися траленням, просто проходили над цими мінами, не зачіпаючи їх. До всього ж, бухта Еренкей вважалася вже витраленою і, відтак — безпечною від мін. В результаті міни, виставлені «Нушретом», так і залишилися на дні бухти Еренкей в очікуванні свого часу. Й вони його дочекаються. Командував «Нушретом» під час операції молодий юзбаші (лейтенант) османського флоту на ім’я Топханелі Хаккі-бей. Незабаром він стане не менш уславленим в Туреччині, ніж інший молодий офіцер — капітан-лейтенант Отто Веддіген, командир вже легендарної субмарини «U-9» — став уславленим в Німеччині.

Командир мінного загороджувача «Нушрет»,

юзбаші (лейтенант) османського флоту Топханелі Хаккі-бей

День 18 березня 1915 р. був по-справжньому весняним, ясним та сонячним. Біля 10.00 армада союзників підійшла до входу в Дарданелли. «Ми побачили велетенську масу кораблів, так багато ми раніше не бачили. Ми здивувалися, але незабаром зрозуміли, що сьогоднішній день стане вирішальним в битві. Ми приготувалися відбити атаку. Ми чудово знали всі кораблі зі списків, які нам роздали», - пригадував згодом турецький офіцер з однієї з берегових батарей. Об 11.00, коли флот Антанти вже втягнувся в протоку, турецька артилерія відкрила вогонь. Важкі гармати фортів Вузькості стріляли спочатку досить рідко через значну дистанцію до кораблів противника. Проте гаубичні батареї, які були приховані в складках місцевості, одразу розпочали шквальний вогонь. Флот союзників негайно відповів та розпочалася запекла артилерійська дуель. Біля 12.45 важкий удар впав на французький броненосець «Голуа» — 356-мм снаряд влучив до носової частини головного броньового поясу та втиснув броньові плити. Утворилася велика щілина, 7 метрів довжиною, до якої ринули потоки води. Зупинити воду ніяк не виходило, корабель отримав значний диферент на ніс та був змушений вийти з бою. Але самостійно дістатися до бази «Голуа» так і не зміг. Щоб уникнути затоплення, корабель викинувся на мілину біля островів Драпано. Там він залишався до 22 березня, доки його не зняли з мілини та відбуксирували до Тулону для ремонту. Втім, це була тільки перша втрата союзників в цей день.

Французький ескадрений броненосець «Голуа», який викинувся на мілину після бою з турецькою береговою артилерією (острови Драпано, 18 березня 1915 р.)

Важкі пошкодження зазнав також лінійний крейсер «Інфлексібл». За короткий час корабель отримав 7 снарядів, на борту вирувала сильна пожежа. Старший артилерист корабля, учасник бою біля Фолклендських островів, коммандер Уорнер, який опинився серед вбитих та важко поранених на зруйнованому розпеченими уламками посту управління артилерійським вогнем, тільки і зміг доповісти в командну рубку: «Пост управління вогнем вийшов з ладу. Ми всі загинули або помираємо. Надішліть морфін». Проте командир «Інфлексіблу», кептен Філлімор, не залишив свого місця в ордері флоту. 12 влучень випало на долю «Агамемнона», постраждали також броненосці «Лорд Нельсон», «Оушн», «Іррезістебл», «Шарлемань», «Сюфренн» та «Буве». Флагман контр-адмірала Гепратта, ескадрений броненосець «Сюфренн», отримав 14 снарядів на протязі 15 хвилин.

Пожежа на борту британського лінійного крейсера «Інфлексібл»

(Дарданелли, 18 березня 1915 р.)

Проте, жорстоко страждали не тільки союзники — туркам теж було непереливки. Вцілілі після бою офіцери турецької артилерії одностайно кваліфікували вогонь противника як «жахливий». Згідно зі звітом турецького Генерального штабу, який було оприлюднено вже після війни, ситуація на фортах та укріпленнях Вузькості біля 14.00 стала критичною: майже всі лінії телефонного зв’язку було обірвано, значну частину важких гармат було знищено, а вцілілі гармати були засипані величезними купами піску та кам’яних уламків. Втрати особового складу теж були важкими, а солдати, які ще залишалися в строю, були сильно деморалізовані. На польових гаубичних батареях закінчувався боєкомплект. Біля 14.00 подальша доля битви насправді повисла на волосині.

Турецька берегова артилерія в бою з флотом Антанти

(Дарданелли, 18 березня 1915 р.)

О 13.45 віце-адмірал де Робек, який не бажав послаблювати тиск на турок, віддав наказ: вже добряче подряпаним французьким броненосцям 4-ї дивізії контр-адмірала Гепратта («Сюфренн», «Шарлемань», «Буве») відійти до другого ешелону флоту, їх місце в першому ешелоні зайняти відносно свіжим броненосцям 3-ї дивізії комодора Садлера («Альбіон», «Канопус», «Маджестік», «Принс Джордж»). Під час виконання цього маневру, о 13.54, біля правого борту французького ескадреного броненосця «Буве» несподівано виріс стовбур води, а через декілька секунд пролунав оглушливий вибух, який навіть на якусь мить заглушив рев канонади. «Буве» весь оповився хмарами вогню та диму, а коли дим розсіявся — броненосець швидко перекинувся до гори кілем та через декілька хвилин пішов на дно. Було зрозуміло, що корабель загинув внаслідок вибуху льохів боєкомплекту. Але що саме спричинило цей вибух — достеменно так і залишилося невідомим. Свідки катастрофи висували дві версії: влучання 356-мм снаряду або підрив на міні. Але з екіпажу броненосця було врятовано тільки 48 людей, загинули 639. Отже, ті, хто був би спроможний дати вичерпну відповідь про причини катастрофи, загинули разом з кораблем. «Буве» став першим важким кораблем Антанти, який загинув в цей день. І це був тільки початок.

Загибель французького ескадреного броненосця «Буве»

(Дарданелли, 18 березня 1915 р.)

Але, попри цю катастрофу, бій тривав. Де Робек, все ж таки, завершив ротацію кораблів в першій лінії: важко пошкоджені броненосці 1-ї дивізії («Лорд Нельсон», «Агамемнон», «Іррезістебл», «Оушн») замінили кораблі 2-ї дивізії («Віндженес», «Корнуолліс», «Трайемф», «Свіфтшур»). Флагманський лінійний крейсер «Інфлексібл», на якому все ще вирувала пожежа, також відійшов до другої лінії. Втім, свіжі сили, які щойно вступили до бою в першій лінії, скоротили дистанцію до фортів Вузькості до 10.000 метрів та, біля 14.39, відкрили шквальний вогонь прямим наведенням. І наслідки цього не забарилися виявитися — вогонь у відповідь турецьких фортів помітно вщух. Де Робек сприйняв це як ознаку вже близької перемоги та наказав траулерам висунутися вперед, щоб витралити міни. Це, на думку віце-адмірала, мало дозволити броненосцям ще більше наблизитися до фортів Вузькості та остаточно зруйнувати їх вогнем практично впритул. Але, як тільки траулери висунулися вперед, по них вдарила турецька легка польова артилерія, прихована в складках місцевості. Цивільні екіпажі траулерів, як це вже неодноразово траплялося в попередні дні, негайно обрубали трали та втекли на південь — й ніякі заклики молодих суб-лейтенантів, що командували кораблями, не могли їх зупинити. Ескадрені броненосці спробували було підтримати траулери вогнем середнього калібру, але самі негайно потрапили під обстріл важких польових гаубиць. Комодор Р. Кийз, той самий, який відіграв неабияку роль в перемозі британців біля Гельголанду, а тепер командував легкими силами в Дарданеллах, згодом визнав: «Я не думав, що вогонь прихованих гаубиць та польових батарей стане вирішальним фактором. Я помилявся. Жах перед їх вогнем став вирішальним фактором цього дня».

Замаскована позиція турецької польової артилерії

(Дарданелли, 18 березня 1915 р.)

Тим часом, кораблі другого ешелону флоту зосередилися в бухті Еренкей та, по мірі можливості, підтримували перший ешелон вогнем. Один тільки «Агамемнон» використав 58 — 305-мм та 158 — 234-мм снаряди. Турки в боргу не залишилися і багатостраждальний «Агамемнон» отримав чергову порцію влучень. На броненосці було знесено задню димову трубу, на палубах надбудови розпалювалася сильна пожежа. І ось тут почали спрацьовувати подарунки, які залишив в цій бухті юзбаші Хаккі-бей вночі проти 8 березня. Перша міна вибухнула о 16.11 під носовою частиною лінійного крейсера «Інфлексібл». Одразу загинули 39 людей, корабель прийняв біля 2.000 тонн води. Про серйозність становища свідчить те, що командир корабля, кептен Філлімор, наказав евакуювати з борту всіх поранених. «Інфлексібл», з великими труднощами, остаточно вийшов з бою та був відбуксований кормою вперед до острову Тенедос, де, в решті решт, сів носом на мілину. Віце-адмірал де Робек переніс свій прапор на ескадрений броненосець «Лорд Нельсон». Втім, «Інфлексібл» ще можна вважати щасливчиком — адже корабель не пішов на дно. Іншим пощастило менше. Наступна міна спрацювала о 16.15 під днищем ескадреного броненосця «Іррезістебл». Обидва машинних відділення корабля були швидко затоплені (з усієї машинної команди врятувалося тільки 3 чоловіка) та «Іррезістебл» повністю втратив хід. Надходження забортної води зупинити не вдавалося і командир броненосця, кептен Дент, наказав екіпажу залишити корабель. Есмінець «Вієр» зняв 28 офіцерів та 582 матроси. На борту залишилося тільки 10 добровольців, які мали завести буксирний трос на ескадрений броненосець «Оушн». Але спроба відбуксирувати важко пошкоджений броненосець була зірвана масованим вогнем турецької польової артилерії та форту Дарданос. О 17.50 «Іррезістебл» був остаточно кинутий на відстані 50 кабельтов від форту Румелі. Покинутий броненосець якийсь час некеровано дрейфував протокою, поки не був остаточно добитий важкими гарматами форту Дарданос.

Кинутий екіпажем британський ескадрений броненосець «Іррезістебл»

(Дарданелли, 18 березня 1915 р.)

Віце-адмірал де Робек нарешті зрозумів, що його кораблі маневрують прямо по замінованій акваторії — попри запевнення офіцерів тральних сил про безпечність вод бухти Еренкей. Де Робек скомандував загальний відступ всьому флоту. О 18.05, вже на шляху відходу, підірвався на міні ескадрений броненосець «Оушн». Крен корабля швидко досягнув 15⁰ на правий борт, кермо виявилося заклиненим в положенні «ліво на борт». Спроби зупинити воду виявилися марними й о 19.30 есмінці «Колн», «Джед» та «Челмер» зняли екіпаж. Шквальний вогонь турок зірвав спроби взяти «Оушн» на буксир. Покинутий броненосець якийсь час ще некеровано дрейфував, доки не затонув о 22.30. Але британці не мали повної впевненості в загибелі «Іррезістебла» та «Оушна». Віце-адмірал де Робек побоювався, що турки можуть захопити покинуті броненосці. Не те, щоб ці вже застарілі та, до того ж, вкрай важко пошкоджені кораблі могли якось суттєво підсилити османський флот (дуже сумнівно, щоб ці плавучі руїни було можливо взагалі відремонтувати). Але сам факт захоплення в якості трофеїв важких кораблів Royal Navy мав би непересічне морально-політичне та пропагандистське значення. Тому де Робек відрядив до Дарданелл комодора Кийза на есмінці «Джед» з завданням добити броненосці торпедами. Кийз, вже вночі, увійшов на есмінці до протоки, але ніяких ознак покинутих броненосців не знайшов. Стало зрозуміло, що обидва кораблі таки пішли на дно. На цьому «перша битва за Дарданелли» остаточно завершилася.

Турки мали всі підстави святкувати перемогу — їх берегова оборона в Дарданеллах не тільки витримала масований удар флоту «володарки морів» та її союзника, але і завдала противнику неочікувано важких втрат. Антанта втратила 3 ескадрених броненосця («Буве», «Іррезістебл» та «Оушн»), лінійний крейсер «Інфлексібл» та 3 ескадрених броненосця («Агамемнон», «Сюффрен» та «Голуа») зазнали важких пошкоджень, потребували докового ремонту та надовго вийшли з ладу. Особливо відчутним був вихід з ладу «Інфлексіблу». Власне кажучи, цей лінійний крейсер був включений до складу союзницького флоту через те, що противник мав на театрі свій лінійний крейсер — німецький «Гебен» (він же — турецький «Султан Селім Явуз»). І ось тепер єдиний корабель, який був спроможний посперечатися з «Гебеном» у вогневій могутності та швидкості, вийшов з ладу. Так, у французів було 4 лінкори-дредноути. Але ці кораблі знаходилися на Мальті, де чатували на можливий прорив 4 австро-угорських дредноутів з Адріатики до Середземного моря. І ніякої можливості перекинути їх до Дарданелл не було. Отже, важкі пошкодження «Інфлексіблу» фактично визначали неминучість загального відступу союзницького флоту від Дарданелл. З виходом цього корабля з ладу «Гебен» перетворювався на козирного туза, який британському командуванню було нічим крити.

І флот Антанти залишив Лемнос та вирушив до потужної тилової бази — Олександрії в Єгипті, де кораблі мали усунути пошкодження від турецького вогню та відновити боєздатність. Лінійний крейсер «Інфлексібл» був знятий мілини біля Тенедосу та відбуксований до Мальти. Там корабель пройшов попередній ремонт після чого вирушив вже своїм ходом до метрополії для ремонту капітального. Щоправда, база на Лемносі залишилася в руках союзників. Її використовували для базування легких сил та підводних човнів, які мали блокувати Дарданелли. Один з цих човнів, «В-11» (лейтенант Холбрук), навіть спромігся прослизнути до Мармурового моря та потопити там старий, якщо не сказати — антикварний, турецький броненосець «Мессудіє» (1874 р. побудови, щоправда на початку ХХ ст. на кораблі було встановлено сучасну артилерію). Але цей успіх був вкрай слабкою компенсацією за катастрофічну поразку 18 березня 1915 р.

Втім, події в Дарданеллах стали предметом прискіпливої уваги не тільки в Константинополі та Лондоні, але й в інших столицях. В Петербурзі результати боїв за Дарданелли сприйняли обнадійливо, навіть попри те, що поразку зазнав союзник — Британія. Ці результати були інтерпретовані росіянами як доказ непохитності та незламності їх оборонних редутів на Балтиці — «мінно-артилерійських позицій» в Фінській та Ризькій затоках. Іншим чином справа полягала в Берліні. Хоча, ні, не в Берліні. Після остаточного затвердження стратегічного плану кампанії 1915 р., німецька Головна квартира Верховного командування була передислокована до замку Плесс в Сілезії — ближче до Східного фронту, на якому і очікувалося розгортання основних подій. Саме там і відбулося обговорення наслідків «битви за Дарданелли».

Замок Плесс в Сілезії — розташування німецької Головної квартири Верховного командування в 1915-1916 рр.

- Отже, Ваша Високість, - звернувся до принца Генріха Прусського начальник Морського кабінету кайзера адмірал фон Мюллер, - чи високі втрати наших британських «друзів» в Дарданеллах не спонукали вас змінити погляди на перспективи наших десантних операцій в Балтійському морі?

- Жодним чином, герр адмірал, - відповів принц Генріх, - Ірбенська протока мало схожа на Дарданелли — вона значно коротша та ширша. Крім того, ви звернули увагу на певні деталі в звіті адмірала фон Узедома? Виявляється, що ці «досвідчені мореплавці» геть не готові до боротьби з мінами. Вони намагалися тралити міни за допомогою рибальських траулерів, укомплектованих цивільними екіпажами. Ну, і результат був відповідним. Наші ж тральники — це справжні військові кораблі. Й укомплектовані вони військовими моряками, а не казна ким. Саме тому, я не очікую у нас тих проблем, з якими зіткнулися «томмі» в Дарданеллах.

- І ви вважаєте, що цього буде достатньо, Ваша Високість?

- Зовсім ні, герр адмірал. Головна помилка «томмі», якої вони припустилися в Дарданеллах, це спроба прорватися через протоку силами виключно флоту, без допомоги сухопутних військ. Ми ж цієї помилки не припустили навіть на стадії планування.

- Саме так, Ваша Високість, - вступив до розмови генерал-фельдмаршал фон Гінденбург, - Сухопутні війська ви отримали. І будемо сподіватися, що в достатній кількості.

В принципі, результати боїв в лютому-березні 1915 р. наочно та переконливо довели, що прорватися через протоку силами виключно флоту, без підтримки сухопутних військ, неможливо. Сухопутних військ, в достатній кількості, не було: дивізії ANZAC, які могли би стати основою десантних сил, були відправлені на Західний фронт. На цьому в історії «битви за Дарданелли» можна було би поставити крапку. Але перебіг подій світової війни не дозволив цього зробити. 2 травня 1915 р. гримонув генеральний наступ Центральних держав на Східному фронті — і ситуація для Росії стала швидко набувати катастрофічного характеру. Східний союзник потребував негайної допомоги, і найліпшим шляхом надати таку допомогу було завдання удару по противнику на тих напрямах, де західні союзники по Антанті були спроможні це зробити. Одним з таких напрямів були, безперечно, Дарданелли. Інша подія була сприятливою для Антанти — 23 травня 1915 р. Італія оголосила війну Австро-Угорщині. Цьому передувала тривала та напружена боротьба в самій Італії. Взагалі-то в Римі, ще з кінця ХІХ ст., існували дві альтернативні версії зовнішньої політики. Перша версія була спрямована на створення колоніальної імперії в Африці (Лівія, Сомалі, Еритрея, потенційно — Ефіопія), побудову потужного флоту та перетворення Середземного моря на Mare Nostrum для італійців. Реалізація цієї програми призводила до конфлікту Італії з Британією та Францією, що автоматично передбачало пошук союзу Риму з Берліном, а відтак — і з Віднем. Друга версія, навпаки, виходила з необхідності остаточно завершити справу об’єднання всіх італійських етнічних територій в межах єдиної національної держави, тобто приєднати до Італійського королівства землі т.зв. «Italia Irredenta». Це означало, в кінцевому рахунку, вимогу «національно-визвольної» війни проти Австро-Угорської імперії, під контролем якої залишалися значні території, які були населені італійцями (Трієст, Тренто, Монфальконе, Больцано тощо). Але така війна могла мати бодай мінімальні шанси на успіх тільки за умови союзу Італії з Антантою й, відтак, повного розриву з Берліном.

В передвоєнні часи однозначно домінувала перша версія італійської зовнішньої політики — що і знайшло свій вираз у приєднанні Італії до коаліції Центральних держав ще в 1882 р. Але невдалий для Німеччини початок війни, насамперед — провал «плану Шліффена», істотно вплинули на позицію Італії. Посилаючись на формально оборонний характер союзної угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною, італійський уряд утримався від виконання своїх союзницьких зобов’язань та проголосив нейтралітет. Відверто кажучи, саме нейтралітет був би найліпшою позицією для Італії в умовах світової війни. Тим не менше, нейтралістський уряд майже негайно опинився під потужним тиском «ірредентистських» сил, які саме в світовій війні побачили вдалу нагоду разом та назавжди вирішити питання остаточного об’єднання Італії з етнічними італійськими територіями, які залишалися в складі імперії Габсбургів. Уряд в Римі спробував було вирішити питання з «Italia Irredenta» мирним чином, так би мовити, «без пролиття крові». По усіляким дипломатичним каналам (в т.ч. і через німецького посла в Римі фон Бюлова — колишнього рейхсканцлера) італійці зверталися до Відню з пропозицією мирно передати італійські території за умови збереження Італією нейтралітету. Але віденський кабінет відмовився навіть розглядати такі пропозиції. Вирішальним фактором вступу Італії до війни стала пільгова позика в 50 млн. фунтів стерлінгів, яку Королівський уряд Великої Британії надав уряду в Римі для фінансування надзвичайних військових витрат.

Італійський лінкор «Джуліо Чезаре» («Юлій Цезар»), найбільш потужний дредноут італійського флоту на початку 1915 р. (однотипний корабель – «Конте ді Кейвор»).

Саме вступ Італії до війни та наявність італійського лінійного флоту й дозволили Антанті вивільнити сили для нової атаки на Дарданелли.

Так чи інакше, але саме вступ Італії до війни й створив сприятливі передумови для нової атаки на Дарданелли. Основу сил італійського флоту складали 3 лінкори-дредноути (ще 3 знаходилися в завершальній стадії будівництва) та 8 ескадрених броненосців. Це створювало вирішальну перевагу морським силам Антанти над флотом Австро-Угорщини в центральній частині Середземного моря, що й дозволило виділити додаткові кораблі для «Експедиційного флоту Східного Середземномор’я», яким командував все той самий віце-адмірал де Робек. З вод метрополії до складу цього флоту було перекинуто лінкор «Еджінкорт» (колишній турецький «Султан Осман-і-Евелл»). Все ж таки відправити дредноут до Середземного моря було вирішено виходячи з наступних міркувань. По-перше, вступ до складу Гранд-Фліту новітніх наддредноутів типу «Куїн Елізабет» з 381-мм гарматами головного калібру переконав лордів Адміралтейства в тому, що німці, принаймні найближчим часом, не наважаться повторити щось подібне до Доггер-Банки. По-друге, наявність у складі сил противника того ж таки «Гебена» змушувала мати у східній частині Середземного моря хоча б один дредноут. Та й містер Черчилль бачив якийсь символізм відплати в тому, що проти турок буде спрямований саме колишній турецький корабель. Крім «Еджінкорту», зі складу Флоту Каналу було передано 5 чергових ескадрених броненосців («Куїн», «Імплекейбл», «Лондон», «Голіаф», «Принс оф Уельс»), що залишило Флот Каналу взагалі без важких артилерійських кораблів. Французи, в свою чергу, теж підсилили ескадру контр-адмірала Гепратта. Свої кораблі надіслав також новий союзник — Італія. Отже, флот, в порівнянні з лютим-березнем 1915 р., навіть помітно посилився.

На початок червня 1915 р. Експедиційний флот Східного Середземномор’я мав наступні сили:

Флагманський корабель: лінкор «Еджінкорт» (віце-адмірал де Робек);

додано: легкий крейсер «Хайфлаєр», авіатранспорт «Арк Ройял»;

1-а дивізія: ескадрені броненосці «Лорд Нельсон» (контр-адмірал Терсбі), «Принс оф Уельс», «Лондон», «Імплекейбл»;

додано: легкий крейсер «Мінерва»;

2-а дивізія: ескадрені броненосці «Корнуолліс» (контр-адмірал Уїмз), «Куїн», «Віндженес», «Голіаф»;

додано: легкий крейсер «Телбот»;

3-я дивізія: ескадрені броненосці «Канопус» (контр-адмірал Нікольсон), «Альбіон», «Принс Джордж», «Маджестік»;

додано: легкий крейсер «Джюно»;

4-а дивізія: ескадрені броненосці «Свіфтшур» (комодор Садлер), «Трайемф», броненосні крейсери «Юріалес», «Беччант»;

додано: легкий крейсер «Дідо»;

5-а дивізія (французька): ескадрені броненосці «Патрі» (контр-адмірал Гепратт), «Репюблік», «Шарлемань», «Сен-Луї», броненосні крейсери «Клебер», «Жанна Д’Арк»;

додано: легкий крейсер «Аскольд» (російський);

6-а дивізія (італійська): ескадрені броненосці «Бенедетто Брін» (контр-адмірал Рубен де Сервен), «Реджина Маргерита», броненосні крейсери «Джузеппе Гарібальді», «Франческо Феруччо»;

додано: легкий крейсер «Лібія»;

Дивізія крейсерів: легкі крейсери «Дублін» (комодор Кийз), «Дартмут», «Аметист», «Сепфайр».

Крім того, до складу флоту входили 30 есмінців та 34 траулери, які були переобладнані в тральники. Ще 6 есмінців, 8 траулерів та 12 підводних човнів знаходилися на Лемносі. Траулери були, нарешті, укомплектовані кадровими військовими екіпажами, а не цивільними рибалками. Це, безперечно, позитивно вплинуло на боєздатність цих кораблів, але не могло поліпшити їх жалюгідних технічних характеристик. Щоб хоча б частково вирішити таку проблему, флоту було додано 3 застарілих торпедно-канонерських човна («Госамер», «Сігалл» та «Хуссар»), які були додатково оздоблені тралами. Всього ж до операції було залучено 132 бойових кораблі (1 лінкор, 20 ескадрених броненосців, 6 броненосних, 11 легких крейсерів, 36 есмінців, 3 торпедно-канонерських човна, 42 траулери, 12 підводних човнів та 1 авіатранспорт).

Втім, Черчилль та Фішер, все ж таки, зробили правильні висновки з результатів боїв в лютому-березні: без підтримки сухопутних військ атака флоту позбавлена сенсу та призведе тільки до нових важких втрат. Оскільки фельдмаршал Кітченер відмовив їм у виділенні британських сухопутних військ, очільники Адміралтейства вирішили обходитися власними силами. Насамперед, мова йшла про Королівську морську піхоту, яка не входила до складу Королівської армії та була цілковито підпорядкована флоту — й, отже, Черчилль з Фішером могли розпоряджатися нею на власний розсуд. Основу сил цієї піхоти складала 1-а морська дивізія бригадного генерала Тротмана — того самого, який командував десантом на Лемнос 25 лютого 1915 р. Ця дивізія являла собою досвідчене кадрове з'єднання, яке свій перший бойовий досвід здобуло ще в серпні 1914 р. під час висадки в Остенде. Натомість, 2-а морська дивізія поспіхом формувалася Адміралтейством з різноманітних частин берегової оборони, які були зібрані з усіх усюд Британської імперії — від метрополії та Гібралтару до Гонконгу та Вейхайвею. Її командир, новозеландський бригадний генерал Годлі відверто схарактеризував своїх підлеглих: «збіговисько богохульних, брудних та вошивих воронячих опудал, які прагнуть втекти додому». Третю дивізію для своєї імпровізованої армії Черчилль здобув завдяки своїм політичним вазі та міжнародному впливу. Дивізія була французька та носила найменування 1-ї експедиційної піхотної. Ну, як французька. Вона дійсно належала до французької армії, але була укомплектована сенегальськими стрільцями з Екваторіальної Африки, тобто входила до складу колоніальних військ Французької імперії. Командував дивізією генерал Д'Амад. Крім цих 3 дивізій регулярних військ, до складу десантних сил входили також 2 іноземних добровольчих формування, кожне з яких за чисельністю дорівнювало підсиленому піхотному полку. Перше мало назву «Грецький добровольчий легіон» та складалося, як не важко здогадатися, з греків. Хоча Греція і зберігала нейтралітет в світовій війні (а в урядових колах була навіть наявна впливова пронімецька група), але ідея війни проти ненависних османів, війни за визволення «Міста» (саме так греки називали Константинополь — просто Місто з великої літери) та війни за відновлення втраченої «Василеї Романіоні» була завжди популярна серед грецького народу. Отже, в грецьких добровольцях нестачі не було. Інше формування було ще більш цікавим. Воно мало миролюбну (на перший погляд) назву «Сіонський загін погоничів мулів» та формувалося з євреїв. Справа тут полягала в наступному. Палестина, історична прабатьківщина єврейського народу, в ті часи належала Османській імперії. Мусульмани-османи, зрозуміло, зовсім не бажали бачити «єврейський національний осередок» на теренах цієї самої Палестини. Отже, щоб створити такий осередок — необхідно завдати рішучу поразку Османській імперії. Саме це Черчилль та його політичні союзники дали зрозуміти сіоністським лідерам нейтральних країн Європи та навіть США і Латинської Америки. І таким чином вдалося залучити єврейських добровольців. Загальна чисельність всієї цієї «збірної солянки», яка отримала гучну назву «Середземноморські експедиційні сили», сягала 34,8 тис. чол. На її озброєнні знаходилися 78 легких польових та гірських гармат, 108 кулеметів. Командування Середземноморськими експедиційними силами прийняв генерал-майор Королівської морської піхоти А. Періс.

Командувач Середземноморськими експедиційними силами,

генерал-майор Арчибальд Періс

Зрозуміло, що Черчилль та Фішер віддавали собі звіт в слабкості їх імпровізованої десантної армії. Очікувати, що ці 3,5 дивізії (з яких тільки 1 була реально повністю боєздатна) будуть спроможні захопити Дарданелли, не кажучи вже про те, щоб здійснити наступ на Константинополь, було би зайвим. Завдання, яке було поставлене перед генерал-майором Перісом, було значно скромніше: захопити плацдарм на південній кінцівці півострова Галліполі та, за масованою підтримкою флоту, міцно утримувати його. План десантної операції передбачав висадку головних сил (1-а морська британська дивізія та 1-а експедиційна французька дивізія) на егейському узбережжі півострова, на північний схід від мису Хеллес. Допоміжна висадка (силами 2-ї морської дивізії, Грецького легіону та Сіонського загону) передбачалася в бухті Морто, на внутрішньому, неподалік від входу в протоку, березі Галліполі. Після висадки, ударами по напрямам, які сходяться, десантники мали оточити форти Хеллес та Седд-уль-Бахр і взяти їх ударом з тилу. Це і мало утворити той самий оперативний плацдарм, захоплення якого і було безпосередньою метою висадки. Захоплення цього плацдарму мало, по-перше, істотно полегшити британським підводним човнам проникнення до Мармурового моря — аж до вод Босфору та Константинополя включно, що створювало істотну загрозу життєво важливим комунікаціям османської столиці. По-друге, цей плацдарм, одним фактом свого існування, мав скувати в районі Дарданелл непропорційно великі сили турецьких військ. Вибити союзників з цього плацдарму туркам було б вкрай важко та коштувало б безліч крові, оскільки війська на плацдармі будуть прикриті надпотужною вогневою підтримкою флоту. Такий план, на думку стратегів Адміралтейства, мав ще одну перевагу: від флоту не вимагалося просуватися до самої протоки Дарданелли, тим більше — в її жахливу Вузькість. Що це таке — британці сповна скуштували ще в березні. Отже, можна було сподіватися, що цього разу флот не зазнає таких важких втрат, як в березні. В цілому ж цей план являв собою скоріше план стратегічної диверсії ніж був спрямований на досягнення реального результату. Хоча Черчилль та Фішер, безперечно, сподівалися, що, в разі успіху десантної операції, фельдмаршал Кітченер змінить свою позицію та погодиться на виділення значних сил сухопутних військ в Дарданелли. Це дозволило б відновити наступальні дії з рішучими цілями.

Загальний план десантної операції Антанти на Галліполійському півострові

Слід зазначити, що цей план почав спрацьовувати ще до того, як нога першого солдата Антанти ступила на землю Галліполійського півострова. Турки нічого не знали про суперечки між Кітченером та очільниками Адміралтейства та очікували на гірше — на масовану десантну операцію значних сил сухопутної армії, яка мала б на меті прорив до Константинополя. Тому і зосередили в районі Дарданелл потужні сили своїх сухопутних військ — 5-у польову армію (6 дивізій загальною чисельністю 84.000 солдатів та офіцерів), командування якою прийняв головний німецький військовий радник в Туреччині, генерал-лейтенант Ліман фон Сандерс. Зруйновані в лютому-березні форти були відновлені, берегову артилерію було навіть посилено за рахунок додаткового постачання з Німеччини. Безпосередньо за оборону південної частини Галліполійського півострова (від Вузькості до мису Хеллес) ніс відповідальність 3-й армійський корпус турецької армії генерал-майора Есат-паші у складі 7-ї, 9-ї та 19-ї піхотних дивізій.

Німецький генерал-лейтенант Отто Ліман фон Сандерс (в турецькій формі, третій справа в першому ряді) в оточенні турецьких офіцерів

Якщо виходити зі співвідношення сил на папері, то у імпровізованої десантної армії Черчилля-Фішера взагалі не було ніяких шансів. Але на користь британців та їх союзників спрацьовували деякі приховані фактори. Насамперед це стосувалося жахливого становища комунікацій на Галліполійському півострові, яке істотно ускладнювало швидке та вчасне перекидання турецьких резервів до атакованих ділянок узбережжя. Отже, британці мали можливість завдати удар по узбережжю зосередженими та переважними силами та захопити плацдарм. Крім того, це стосувалося загального становища Османської імперії та її армії. Османська імперія недарма мала в ті роки назву «хворої людини Європи» — це була досить відстала держава, відстала навіть на тлі далеко не передової Російської імперії. Ні, зрозуміло, вона була не настільки відсталою як, наприклад, Ефіопія, армія якої навіть і в ХХ ст. була озброєна списами, щитами та мечами «ассегай». І вона, все ж таки, не перебувала в тому становищі напіврозпаду, в якому в ті роки перебувала інша імперія — Китайська. Але, тим не менше, це була найбільш відстала серед всіх європейських імперій. І її армія помітно поступалася арміям провідних держав Європи по ступеню оздоблення новітніми засобами збройної боротьби та за рівнем підготовки особового складу. Достатньо сказати, що основну масу турецьких солдат складали анатолійські селяни, які в ті часи були взагалі не писемні. На тлі таких солдатів навіть «воронячі опудала» британської 2-ї морської дивізії виглядали справжніми професіоналами (вже хоча б через те, що були поголовно писемними та з дитинства вміли користуватися технічними пристроями). Щоправда, турецькі вояки з селян безперечно перевершували «воронячих опудал» у впертості, фаталізмі та фанатизмі. Турки продовжували би битися та вмирати в тій ситуації, в якій «воронячі опудала» давно втекли б додому. Але це не могло повністю усунути недоліки в бойовій та технічній підготовці солдат. Власне кажучи, перебіг подій Першої світової війни цілком підтвердив це положення. Там, де німецькі техніка, озброєння та військовий професіоналізм поєднувалися з турецькими людськими ресурсами — там османи здобували перемогу. Османи ще могли більш-менш на рівних, з перемінним успіхом, битися з військами Російської імперії, які були переважно укомплектовані такими самими не писемними селянами. Та й то, за умови, що основні сили цієї Російської імперії були скуті боротьбою з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Але в бою сам-на-сам з технічно оздобленими військами Антанти османи, рано чи пізно, зазнавали поразки. Отже, певні шанси на успіх у десантників Антанти все ж таки були.

Генерал-майор Бюлькат Есат-паша,

командувач 3-м армійським корпусом турецької армії, який займав оборону

південної частини Галліполійського півострова

Так чи інакше, але карти було здано і дещо авантюрна гра Черчилля-Фішера проти Османської імперії та її армії на Галліполійському півострові почалася. Всі останні дні травня та перші дні червня 1915 р. пройшли в гарячковій підготовці до десанту. Тільки за один день, 1 червня, британські агенти скупували в одному тільки Піреї 42 ліхтери та 5 буксирів. Грошей не рахували, і якісь грецькі судновласники на цьому добряче заробили. 6 червня союзницька армада підійшла до передової оперативної бази на Лемносі. І ось тут з’ясувалося, що негайно висаджувати десант неможливо — гармати, кулемети, боєприпаси, намети, продовольство були звалені до трюмів вантажних суден цілком хаотично та знайти, що і де знаходилося було неможливо. Довелося витратити ще 2 доби, щоб навести порядок в вантажах. Не можна сказати, що ця затримка якось негативно вплинула на плани союзників, можливо навіть, що навпаки. Бойовий флот Антанти вийшов до південної кінцівки Галліполі вранці 7 червня та мав 2 доби, щоб громити берегову оборону турок ще до прибуття десантних сил. Почасти цього вдалося досягти: форти Хеллес та Седд-уль-Бахр на південній кінцівці Галліполі було майже зруйновано, форти Кум-Кале та Орканіє на азійському узбережжі протоки сильно постраждали.

Сама висадка розпочалася 9 червня. Рано вранці цього дня, о 05.00, бойовий флот вийшов на вогневі позиції в районі південної кінцівки Галліполійського півострова та відкрив вогонь по ділянкам висадки на узбережжі. Флагманський лінкор «Еджінкорт» разом з 1-ю, 3-ю, 4-ю та 5-ю дивізіями броненосців вів обстріл егейського узбережжя, де мали десантуватися британська 1-а морська дивізія та французька 1-а експедиційна дивізія. 2-а та 6-а дивізії флоту вели обстріл узбережжя в бухті Морто, де мали десантуватися 2-а морська дивізія разом з Грецьким легіоном та Сіонським загоном. Уоррент-офіцер з ескадреного броненосця «Корнуолліс» згодом пригадував: «Вся решта кораблів приєдналася до нас, і гуркіт став геть жахливим. Оскільки зовсім нещодавно панувала повна тиша, то контраст був разючий. Неможливо було розрізнити постріли окремих гармат та навіть кораблів в загальному гуркоті, вереску та вибухах снарядів. Це було схоже на сотні велетенських кулеметів. Весь Седд-уль-Бахр та місцевість навкруги нього була обстріляна, сполохи вибухів та охоплені вогнем будинки відкидали якесь багряне світіння. Дротові загородження, уламки споруд та хмари землі злітали високо до неба. І над всім цим здіймалося червоне палке сонце. Це було надзвичайне видовище. Я відчув жах при такому видовищі. Міста більше не було. Я раніше бачив зруйновані міста, але тут не залишилося жодної стіни». Такою була доля містечка Седд-уль-Бахр в районі бухти Морто, за іменем якого був названий розташований неподалік форт. На решті ділянок узбережжя коїлося щось подібне.

Британський ескадрений броненосець «Корнуолліс» веде вогонь по узбережжю

(бухта Морто, 9 червня 1915 р.)

Сама висадка розпочалася о 07.30 ранку. В ті часи ще не існувало ніяких спеціальних десантних суден, на зразок піхотних десантних чи (тим більше!) танкодесантних кораблів та катерів. Висадка піхоти здійснювалася за допомогою звичайних шлюпок, які тягнули за собою парові катери з броненосців — один такий катер буксирував караван з 4 шлюпок з солдатами. Гармати, інше важке озброєння та боєприпаси розвантажувалися в другому ешелоні за допомогою ліхтерів.

Британський десантний караван з 4 шлюпок на буксирі парового катеру

(узбережжя Галліполі, 9 червня 1915 р.)

Втім, з цього правила було одне виключення. На ділянці висадки британської 1-ї морської дивізії було застосовано імпровізований десантно-штурмовий корабель — мабуть, перший в історії. Це був великий вугільний транспорт «Рівер Клайд», в бортах якого були прорізані лацпорти, а до бортів пришвартовані ліхтери. На борт цієї дивної споруди (яка отримала неофіційну назву «троянської коняки») було завантажено 2.000 солдатів. Солдати мали, через лацпорти, сходити на ліхтери та, використавши їх в якості понтонів, досягати узбережжя. Для вогневої підтримки десантників в носі корабля було змонтовано цілу батарею з 11 кулеметів.

Британська «троянська коняка» — великий вугільний транспорт «Рівер Клайд», переобладнаний в десантно-штурмовий корабель

(район мису Хеллес, 9 червня 1915 р.)

Результат цього експерименту вийшов жахливим. Справа тут була не в інженерних недоліках як таких, справа була в турецькій піхоті. Транспорт застрягнув на мілині на відстані 80 метрів від лінії узбережжя — і британські морські піхотинці ринули через лацпорти на ліхтери. Безпосередньо оборону узбережжя в районі мису Хеллес займали батальйони 26-го піхотного полку 9-ї піхотної дивізії під командуванням полковника Самі-бея. Вони і зустріли десантників щільним вогнем.

Позиції турецької 9-ї піхотної дивізії на півострові Галліполі

(станом на 9 червня 1915 р.)

Перші дві роти загинули цілком на протязі декількох хвилин. Третя рота йшла буквально по трупах своїх товаришів і тільки її рештки спромоглися таки досягнути пляжів та сховатися за пісочними дюнами. Після бою британські офіцери скаржилися на «жахливий» кулеметний вогонь — це при тому, що на озброєнні 26-го піхотного полку турецької армії не було жодного кулемету! Тільки згодом з'ясувалося, що турки замість кулеметів використовували мітральєзи — застарілу зброю, яка була вже знята з озброєння передових армій Європи. Це були такі собі механічні прототипи майбутніх кулеметів, перші зразки яких з'явилися ще під час Громадянської війни в США 1861-1865 рр. І саме ця антикварна зброя спричинила страшне спустошення в лавах Королівської морської піхоти на пляжах мису Хеллес 9 червня 1915 р.

25-мм мітральєза системи Норденфельдта (зразка 1873 р.) — застаріла зброя,

яка замінила турецькій піхоті кулемети на узбережжі Галліполі 9 червня 1915 р.

На решті ділянок висадки коїлися не менш жахливі речі. Пляжі на самій лінії узбережжя виявилися щільно оплутані колючим дротом і десантна піхота застрягла в цьому дроті. Крім того, потужний вогонь корабельної артилерії виявився недостатньо ефективним проти турецької піхоти, яка займала приховані польові позиції. Вогонь важких корабельних гармат був руйнівним для фортів, будинків та споруд на узбережжі, але мало шкодив солдатам в шанцях. І десантників зустрічав не менш щільний вогонь, ніж морських піхотинців з «Рівер Клайду». Хоча, слід зазначити, що десантники зі шлюпок висаджувалися в значно більш розпорошених бойових порядках, ніж морські піхотинці з «троянської коняки». Як наслідок, решта солдатів 1-ї морської дивізії, попри досить відчутні втрати, спромоглася зачепитися за дюни на пляжі. Лейтенант британської морської піхоти Маффет згодом пригадував: «Вони відкрили по нам жахливий вогонь з кулеметів та пом-помів, снаряди яких містили запалювальну суміш. Вони почали влучати до моєї шлюпки та швидко повбивали декількох солдат. Буквально перед тим, як торкнутися берегу, шлюпка отримала ще одне чи два влучання запалювальними снарядами та запалала. Вона була наполовину залита водою та декілька поранених, які впали на дно шлюпки, захлинулися. На додачу до всього, ми ще й сильно обгоріли». Ніяких кулеметів у турок не було взагалі, а під «пом-помами» Маффет, вочевидь, мав на увазі ті самі мітральєзи. Тому не дивно, що підрозділи 1-ї морської дивізії так і не спромоглися просунутися з дюн в глибину півострова.

Висадка десанту 1-ї морської дивізії в районі мису Хеллес

(Галліполі, 9 червня 1915 р.)

А от далі на північний схід, в зоні висадки французької 1-ї експедиційної дивізії, справи у союзників пішли більш вдало. Спочатку ситуація там розгорталася приблизно так само, як і у британців, але її виправив британський броненосний крейсер «Беччант». Командир корабля, кептен Бойл, «діяв цілком в дусі традицій старого флоту». Він наказав машинам дати самий малий хід і рухався вперед, доки форштевень крейсеру не торкнувся дна. Тільки після цього Бойл розгорнув корабель та віддав наказ давати по противнику залпи всім бортом й, вогнем практично впритул, буквально зніс турецьку оборону на вершинах пагорбів позаду пляжу. «Через чорно-багряний та зеленуватий дим, який здіймався звідусіль, берег пропав з огляду та нічого роздивитися було неможливо, - пригадував турецький офіцер, - Ділянка була досить малою в порівнянні з тією вагою снарядів, яка впала на нас. Безліч снарядів вибухали буквально поруч, а шрапнельні снаряди вибухали один за одним. Деякі шанці, які мали захищати солдатів, замість того стали їх могилами. Поранені, які ще мали змогу рухатись, продиралися на санітарні пункти». Саме завдяки цьому сенегальські стрільці 1-ї експедиційної дивізії спромоглися швидко вдертися до турецьких шанців на вершинах пагорбів та очистити їх від противника. У відчайдушній спробі закрити прорив командир 9-ї турецької піхотної дивізії, полковник Самі-бей, кинув в контратаку свій резерв — 25-й піхотний полк. Але контратака 25-го полку швидко захлинулася під масованим вогнем корабельної артилерії. Рештки полку відступили, а сенегальці почали просуватися в глибину півострова.

Атака сенегальських стрільців французької 1-ї експедиційної дивізії

(Галліполі, 9 червня 1915 р.)

Командир дивізії, генерал Д'Амад, вирішив скористатися успіхом. Він скасував просування своїх військ в глибину півострову, в напрямі бухти Морто, як це передбачалося початковим планом та наказав завдати удару на південний захід — на допомогу британській 1-й морській дивізії, яка застрягла в дюнах прибережної зони. Згодом командувач десантними силами, генерал-майор Періс, докоряв Д'Амаду за таке рішення. Мовляв, слід було і надалі продовжувати атаку в напрямі бухти Морто, що мало призвести до оточення основних сил турецької 9-ї піхотної дивізії. Так воно чи ні — суперечливе питання, але удар Д'Амада призвів до переламу ситуації на ділянці британської 1-ї морської дивізії. Опинившись під атакою з флангу та загрозою удару в тил, командир турецької 9-ї піхотної дивізії, полковник Самі-бей, віддав наказ на відступ 26-му піхотному полку, який тримав оборону в районі мису Хеллес. Разом з 26-м полком розпочали відступ також рештки гарнізону форту Хеллес. Руїни форту британська морська піхота зайняла без бою.

Командир французької 1-ї експедиційної дивізії,

генерал Альбер Д'Амад

Також справи союзників — принаймні спочатку — просувалися достатньо успішно в бухті Морто. Головна причина цього полягала в слабкості турецьких військ. Турки не очікували десанту в бухті Морто й оборонні позиці там займав тільки 1 піхотний батальйон зі складу все тієї ж 9-ї піхотної дивізії. Зрозуміло, що його сил було недостатньо, щоб чинити тривалий спротив. Найбільш відчутною перешкодою був не турецький вогонь, а сильна течія, яка помітно ускладнювала висадку. Як наслідок, піхота (хоча і з мінімальними втратами) опинилася на узбережжі тільки біля 10.00 — з запізненням на 2 години. Згодом десантники захопили, практично без бою, стару та покинуту батарею «де Тотт», яку британці помилково вважали дієвою та небезпечною. Тим часом, на допомогу туркам підійшов ще один батальйон і спротив турецьких військ помітно посилився. Командир 2-ї морської дивізії генерал Годлі сприйняв це як підготовку потужної контратаки з метою відбити батарею «де Тотт» й наказав зайняти оборону та рити шанці. Ніякої контратаки так і не відбулося, але час було втрачено.

Висадка британського десанту в бухті Морто

(Галліполі, 9 червня 1915 р.)

Попри цю затримку, війська Грецького легіону та Сіонського загону, які були висаджені на лівому фланзі плацдарму, продовжували наступ. Майже ніякого організованого спротиву вони не зустріли та досить швидко вийшли до околиць форту Седд-уль-Бахр. Й ось тут вони показали, чого варта добровольча та добре вмотивована піхота. Вони не стали виявляти помірковану обережність та озиратися в пошуках загроз, а одразу ринули на штурм форту. Так, їх зустрів шквальний вогонь та вони зазнали вкрай важких втрат. Але, попри втрати, вони вдерлися на руїни форту та захопили його після багнетної атаки та запеклого рукопашного бою. Рештки гарнізону Седд-уль-Бахру склали зброю та стали першими (та ледь не єдиними) турецькими військовополоненими, які були захоплені союзниками в цей день.

Солдат Сіонського загону біля розбитої важкої гармати форту Седд-уль-Бахр

(Галліполі, 9 червня 1915 р.)

Втім, цей успіх не міг завадити різкому погіршенню ситуації в центрі та на правому фланзі плацдарму. Там спочатку генерал Годлі, переконавшись в тому, що ніякої турецької контратаки немає, наказав 2-й морській дивізії відновити наступ в глиб півострова. Й десантники залишили свої шанці та вийшли на відкриту місцевість. Але до цього моменту штаб Лімана фон Сандерса вже розібрався в тому, що відбувається і наказав командувачу 3-м армійським корпусом генералу Есат-паші контрударом резервних сил відновити положення в районі бухти Морто. Есат-паша виділив для контрудару свіжу 19-у піхотну дивізію підполковника Мустафи Кемаль-бея — майбутнього національного герою та великого реформатора Туреччини. Бої на Галліполі в червні 1915 р. стали його Тулоном. Вчасному просуванню військ 19-ї дивізії сильно заважав жахливий стан комунікацій на півострові. Тому дивізія виходила до плацдарму не зосереджено, а по частинах. Тим не менше, Кемаль не став очікувати повного зосередження своїх військ, а атакував негайно — силами 57-го піхотного полку, який вийшов в район боїв першим. При цьому Кемаль віддав наказ, який через декілька днів стане повторювати вся Туреччина: «Я не наказую вам наступати. Я наказую вам померти! Поки ми будемо помирати — надійдуть наші резерви, які завершать нашу справу».

Народження легенди.

Підполковник Мустафа Кемаль-бей перед атакою 57-го піхотного полку

(район бухти Морто, 9 червня 1915 р.)

Атака 57-го полку виявилася повною несподіванкою для британців — вона впала на них в момент, коли вони вже перестали очікувати на турецький контрудар та просувалися по відкритій місцевості. Авангарди 2-ї морської дивізії були швидко розсіяні, основні сили дивізії зазнали втрат та почали безладно відступати. Генерал Годлі, слід віддати йому належне, зберіг тверезу голову та холоднокровність. Він зрозумів, що його атакують порівняно невеликі сили турок і що його дивізія значно переважає противника. Годлі спромігся припинити паніку серед своїх підрозділів та зорганізувати контратаку, яка була підтримана вогнем корабельних гармат. В наступних боях з переважними силами противника турецький 57-й полк загинув майже повністю, але він виграв час для підходу основних сил 19-ї піхотної дивізії. І цього нового удару (до того ж, підтриманого вогнем польової артилерії) «воронячі опудала» 2-ї морської дивізії вже не витримали. Генерал Годлі загинув від шрапнелі, що швидко призвело до повної втрати управління британськими військами. Британська 2-га морська дивізія була практично розгромлена, одна частина її військ безладно відступала в напрямі форту Седд-уль-Бахр (вже захопленого грецькими та єврейськими добровольцями), друга — тікала до пляжів бухти Морто, на яких вранці і розпочиналася висадка. Від повного знищення рештки 2-ї морської дивізії врятував тільки масований вогонь флоту, який зупинив подальший наступ 19-ї турецької дивізії. Ці рештки частково сховалися серед руїн Седд-уль-Бахру, частково — були евакуйовані з узбережжя бухти Морто ближче до вечора. Втім, ці евакуйовані рештки до тилових баз так і не потрапили. Їх висадили в районі Седд-уль-Бахр наступним ранком для термінового підсилення військ, які там знаходилися. В результаті, 2-га морська дивізія (точніше — її рештки), до якої були включені також рештки Грецького легіону та Сіонського загону, зайняла оборонні позиції в районі Седд-уль-Бахр. Командування дивізією прийняв заступник Годлі, полковник Королівської морської піхоти Метьюз. Висадка в бухті Морто, яка так вдало починалася вранці, завершилася майже повною катастрофою, а руїни форту Седд-уль-Бахр стали практично єдиним форпостом союзників на узбережжі самої протоки Дарданелли.

Руїни форту Седд-уль-Бахр — останній форпост союзників на східному фланзі плацдарму

(Галліполі, 9 червня 1915 р.)

На цьому бойові дії в перший день десанту союзників на Галліполі завершилися. Попри важкі втрати та розгром на узбережжі бухти Морто віце-адмірал де Робек, командувач всіма союзними силами, розцінив їх результати як успішні — через захоплення фортів Хеллес та Седд-уль-Бахр. Де Робек зажадав наступного дня відновити наступ з метою захоплення селища Крітія та остаточної консолідації плацдарму. Але командувач десантними силами, генерал Періс, швидко розвіяв цей оптимізм. Він краще за де Робека розумівся в тонкощах війни на суходолі та чудово усвідомив, до якої халепи вскочив він сам та його солдати. «Там не те що пекло, там — справжній банкет сатани», - так оцінив він результати боїв. Періс відкинув як нереальні наміри відновити наступ та зажадав масованої вогневої підтримки флоту — щоб відбити потужну турецьку контратаку, яку вважав абсолютно неминучою. І генерал мав рацію: за цей перший день боїв союзники втратили 7,5 тис. чол. вбитими, пораненими та зниклими без вісті, що перевершило всі, навіть самі похмурі очікування. Турки втратили дещо більше (біля 7,8 тис. чол.), але вони мали незрівнянно більше резервів. Щоб хоч якось компенсувати втрати, Періс зажадав, щоб запасні батальйони всіх 3 дивізій десантної армії (які залишалися на Лемносі) негайно відправили на плацдарм все маршове поповнення, яке було у них в наявності. На ранок 10 червня прибули 5 рот цього маршового поповнення, але це була крапля в морі.

Плани та реальність

Запланований плацдарм (лінія крапками) та реально захоплений плацдарм (лінія пунктиром)

станом на 9 червня 1915 р.

Генерал-майор Періс, коли він казав про неминучість потужної турецької контратаки, навіть не здогадувався, до якого ступеню він був правий. Директиви щодо подальшого зосередження військ проти плацдарму штаб Лімана фон Сандерса почав видавати ще по обіді 9 червня. Згідно з цими директивами, до південної кінцівки Галліполі рушили 7-а піхотна дивізія — остання дивізія 3-го армійського корпусу, ще не залучена до бойових дій, та 5-а піхотна дивізія з армійського резерву. До лінії фронту перекидалися також артилерійські батареї РГК, які мали на озброєнні 105-мм, 120-мм та 150-мм гаубиці. Крім того, війська на передовій мали отримати (нарешті!) сучасні німецькі кулемети MG-08 — замість антикварних мітральєз. Всі ці сили мали завершити зосередження до 09.00 ранку 10 червня. Головний удар планувалося завдати на центральній ділянці фронту — там, де тримала оборону британська 1-а морська дивізія — в напрямі форту Хеллес. Це мало розсікти плацдарм навпіл, що створювало сприятливі умови для ліквідації сил противника по частинах. Першим такій ліквідації підлягало угрупування, розташоване в районі Седд-уль-Бахр. Слідом мала настати черга групи, яка тримала оборону на егейському узбережжі.

Турецькі резерви крокують в напрямі плацдарму союзників

(Галліполі, 9 червня 1915 р.)

Це був чудовий задум — по-німецькі чітко спланований, з докладним розрахунком сил та засобів тощо. Але цей план не враховував декількох обставин. Насамперед, це стосувалося жахливого стану комунікацій на півострові. Перекинути настільки великі сили в такий стислий термін виявилося неможливим. Насамперед, це стосувалося гаубичної артилерії, значна частина якої таки застрягла на шляху. Ліман фон Сандерс опинився перед складним вибором: або відкласти наступ на добу, щоб завершити зосередження, або атакувати негайно, але тільки частиною призначених для наступу сил. Фон Сандерс обрав другий варіант, оскільки вважав, що в жодному разі не можна давати противнику час на зміцнення оборони. За його наказом Есат-паша почав формувати імпровізовані ударні групи з піхотних та артилерійських частин, які встигли підійти до лінії фронту. Тільки о 10.50 10 червня (тобто з запізненням майже на 2 години) турецька артилерія розпочала обстріл позицій 1-ї морської дивізії британців. Артилерійська підготовка атаки тривала більше за годину, і тільки о 12.00 щільні ланцюги турецької піхоти рушили вперед.

Турецька 105-мм гаубиця (німецького виробництва) веде вогонь по британських позиціях

(Галліполі, 10 червня 1915 р.)

Й ось тут виявився в повну силу другий недооцінений фактор — вогнева потужність флоту противника. Так, вогонь важкої корабельної артилерії не міг сильно зашкодити піхоті в шанцях. Але — саме піхоті, яка укрита в шанцях. Піхота, яка наступає в стрілецьких ланцюгах по відкритій місцевості — то вже геть інша справа. До того ж, віце-адмірал де Робек, на вимогу генерала Періса, з ранку 10 червня підсилив угрупування флоту в бухті Морто ще однією, 3-ю, дивізією у складі ескадрених броненосців «Канопус» (прапор контр-адмірала Нікольсона), «Альбіон», «Принс Джордж» та «Маджестік». Загальне командування всіма силами флоту в бухті Морто здійснював контр-адмірал Уїмз. Справа полягала в тому, що води бухти Морто являли собою виключно зручну позицію для ведення поздовжнього артилерійського вогню вздовж всієї лінії турецького фронту на плацдармі. І саме цій поздовжній вогонь зірвав турецьку атаку на позиції британської морської піхоти. Турецькі війська зазнали втрат та відкотилися на вихідні позиції.

Але за цей успіх союзницькому флоту довелося сплатити чималу ціну. До цього часу турки встигли розгорнути на азійському узбережжі протоки Дарданелли той самий 8-й артилерійський полк, який вже відзначився під час боїв в березні, з усіма його 30 важкими 150-мм гаубицями німецького виробництва. Цього разу цей полк був додатково підсилений 6 новітніми 210-мм мортирами концерну «Крупп» — найбільш потужною системою німецької польової артилерії. І вся ця маса артилерії вдарила по кораблях Антанти в бухті Морто. До всього, по обіді в протоку Дарданелли увійшов турецький ескадрений броненосець «Торгут Рейсс» (однотипний з «Хайреддіном Барбароссою», який відзначився в бою 6 березня) та відкрив перекидний вогонь по противнику з граничної дистанції. Хоча «Рейсс», на відміну від «Барбаросси», влучань не досяг, але свій внесок в загальне бойовисько він все ж таки зробив.

Влучання турецького снаряду до британського ескадреного броненосця «Канопус»

(Дарданелли, 11 червня 1915 р.)

Загалом повторилася ситуація березня: уламково-фугасні гранати турецьких гаубиць та мортир не могли пробити броньового захисту важких кораблів Антанти, але руйнували надбудови, викликали пожежі та нищили особовий склад. Вже біля 15.45 пожежами були охоплені ескадрені броненосці «Корнуолліс», «Куїн», «Альбіон», «Принс Джордж», «Канопус», італійські ескадрений броненосець «Реджина Маргерита» та броненосний крейсер «Франческо Феруччо». Біля 16.00 флот союзників почав залишати позиції в бухті Морто та відходити до Лемносу.

150-мм важка польова гаубиця турецької армії на вогневій позиції

(азійське узбережжя Дарданелл, 11 червня 1915 р.)

І як раз в цей момент турки розпочали нову атаку на позиції британської 1-ї морської дивізії. До цього часу на фронті були зосереджені ті частини 5-ї та 7-ї піхотних дивізій, а також артилерійських підрозділів підсилення, які застрягли було на тилових комунікаціях. О 15.00 турецька артилерія, з усієї сили, відновила обстріл шанців британської морської піхоти. О 16.45 в атаку ринула маса турецької піхоти. І цього разу турецькі піхотинці вдерлися до першої лінії британських шанців. Ситуація стала швидко набувати критичного для британців характеру, але її врятував французький генерал Д'Амад. Він наказав своїм сенегальським стрільцям атакувати турок у фланг. Хоча вже доставлені на передову німецькі кулемети спричинили страшне спустошення в лавах африканців, але ця контратака врятувала ситуацію на британських позиціях. Турецькі війська вдруге відкотилися на вихідні позиції й на цьому другий день «банкету сатани» на півострові Галліполі завершився.

Турецька піхота вдирається до шанців британської 1-ї морської дивізії

(Галліполі, 10 червня 1915 р.)

Наступний день, 11 червня, висвітив на Галліполійському півострові видовище типової позиційної війни, яке вже стало звичним на Західному фронті в Європі. Командувач десантними військами Антанти, генерал-майор Періс, не мав навіть приблизних сил, щоб самому перейти в наступ. Німецький командувач турецькими військами, генерал-лейтенант Ліман фон Сандерс, вирішив спочатку зосередити вирішальне переважні сили, щоб завдати рішучого та нищівного удару по плацдарму. Це потребувало декількох діб. Отже, на суходолі запанувала відносна тиша й основні події змістилися на море — в район бухти Морто та входу в протоку Дарданелли. З ранку віце-адмірал де Робек рушив 1-у та 4-у дивізії броненосців до входу в Дарданелли з метою подавити турецьку артилерію на азійському узбережжі протоки. Як показали події ще в березні, це була загалом марна справа: приховані в складках місцевості батареї, які до всього були ще й мобільні, виявилися вкрай складною ціллю, прицільно вразити яку можна було хіба що випадково. Британці спробували було коригувати вогонь за допомогою гідролітаків з авіатранспорту «Арк Ройял», але ефективному коригуванню сильно заважала відсутність прямого радіозв'язку між літаками та кораблями флоту. Щоб доповісти про виявлені цілі, гідроплани мали повернутися на «Арк Ройял» і вже з нього інформація надходила на броненосці. Ближче до обіду в протоці з'явився найпотужніший корабель османського флоту — лінійний крейсер «Султан Селім Явуз», який відкрив перекидний вогонь по броненосцям. Отримавши звістку про появу в протоці дредноута противника, віце-адмірал де Робек негайно рушив вперед на флагманському лінкорі «Еджінкорт». При появі британського дредноута «Султан Селім Явуз» швидко відступив на північ, оскільки у вузькій протоці його перевага в швидкості втрачала значення, а на перший план виходила перевага «Еджінкорту» у вогневій могутності (14 — 305-мм гармат проти 10 — 280-мм гармат на колишньому «Гебені»). Хоча «Султан Селім Явуз» і відступив, але вплинути на ефективність вогню по береговій артилерії турок це не могло.

Гідролітак-розвідник «Уайт» А-1 з авіатранспорту «Арк Ройял»

(Дарданелли, 11 червня 1915 р.)

Втім, віце-адмірал де Робек таки знайшов спосіб знизити ефективність артилерійського вогню противника по своїм кораблям. Вихід полягав у переході до нічних обстрілів турецьких позицій на Галліполі. Вже в ніч проти 12 червня 1915 р. на позиції в бухті Морто вийшли броненосці 2-ї та 3-ї дивізій. Вони вели вогонь по стаціонарним розвіданим цілям, таким як лінії шанців, польові укріплення, а також по лініям комунікацій. Справа полягала в тому, що основний потік постачання турецьким військам надходив саме в нічний час доби і левова його частка йшла по єдиній магістральній комунікації — дорозі від Крітії до Седд-уль-Бахру. І саме ця дорога тепер потрапила під обстріл. Слід зазначити, що ці обстріли досить дошкуляли туркам та планам Лімана фон Сандерса та зривали графіки зосередження турецьких військ. Вдень британці спробували завдавати повітряні удари по позиціях турецьких військ за допомогою тих самих гідролітаків «Уайт» А-1 з авіатранспорту «Арк Ройял». Але навантаження цих літаків було таким, що дозволяло використати в якості авіабомб хіба що ручні гранати (або якісь кустарні вибухові пристрої, які за руйнівною силою не відрізнялися від ручних гранат). Ну і наслідки цих бомбардувань були відповідними.

Ситуація з обстрілами турецьких позицій повторилася і наступної ночі — з 12 на 13 червня. Ліман фон Сандерс звернувся до морського командування з категоричною вимогою «зробити хоч будь-що», щоб припинити ці обстріли. На щастя Лімана фон Сандерса, морське командування в Дарданеллах очолював також німецький офіцер — віце-адмірал фон Узедом. Фон Узедом дослухався до вимог армійського командування та вирішив відправити в рейд до бухти Морто один з найбільш потужних та сучасних турецьких есмінців, «Муавенет-і-Мілліє», з наказом здійснити нічну торпедну атаку важких кораблів противника. «Муавенет-і-Мілліє» був один з 4 кораблів, збудованих для османського флоту на німецьких корабельнях та аналогічних великим міноносцям типу «1908», які знаходилися на озброєнні Kaiserliche Marine. В турецькому флоті не знайшлося достатньо підготовлених офіцерів, які були б спроможні виконати таке вкрай складне та ризиковане завдання. Тому фактичне командування «Муавенет-і-Мілліє» прийняв німецький капітан-лейтенант Рудольф Фірле (хоча турецький командир корабля, Ахмет Саффет-бей, теж залишався на борту). До торпедних апаратів есмінця також встали досвідчені німецькі моряки.

Обидва командири «Муавенет-і-Мілліє», Рудольф Фірле (зліва) та Ахмет Саффет-бей (справа). За їх спиною стоїть Алі Реза, командир міноносця «Султанхіссар», який забезпечував прорив «Муавенет-і-Мілліє» до бухти Морто.

Вночі проти 14 червня «Муавенет-і-Мілліє», який слідував в кільватері малого міноносця «Султанхіссар» (що забезпечував тактичну розвідку), прослизнув до бухти Морто. Турецький есмінець слідував самим малим ходом (який не залишав помітних слідів на поверхні води) вздовж самої лінії узбережжя. Біля 03.45 турецько-німецький екіпаж, в сірому світлі раннього літнього світанку, помітив вишикувані в ряд броненосці противника. О 04.10 есмінець розпочав торпедну атаку проти найближчого броненосця, яким виявився «Голіаф» зі складу 2-ї дивізії Експедиційного флоту Східного Середземномор'я. В швидкій послідовності есмінець випустив 3 торпеди. Всі 3 торпеди влучили в ціль: перша — під носову башту, друга — між димових труб, третя — в район грот-щогли. Такого удару не витримав би навіть і дредноут, що ж казати про застарілий ескадрений броненосець? «Голіаф» майже миттєво перекинувся до гори кілем та пішов на дно. Разом з броненосцем загинув весь екіпаж, який знаходився на борту — 570 людей. Атака виявилася повною несподіванкою для британців, тим більше вони не очікували на неї з боку узбережжя. Через це «Муавенет-і-Мілліє» так і залишився непоміченим в досить густому присмерку, який ще зберігався в тіні прибережних пагорбів. Біля 05.25 турецький есмінець, так само самим малим ходом, який не залишав пінного сліду на воді, вислизнув з бухти Морто, зустрівся з «Султанхіссаром» та вирушив до Чанак-Кале — турецької бази посередині Вузькості. За цей, дійсно неперевершений, успіх, весь екіпаж «Муавенет-і-Мілліє» отримав як турецькі, так і німецькі нагороди. «Голіаф» став четвертим ескадреним броненосцем Антанти, який загинув в ході боїв за Дарданелли, та першим, який загинув після висадки десанту на Галліполі.

Турецький есмінець «Муавенет-і-Мілліє» виходить в торпедну атаку

на британський ескадрений броненосець «Голіаф»

(бухта Морто, 14 червня 1915 р.)

Несподівана ти миттєва загибель «Голіафа» шокувала британців, насамперед через те, що вони не змогли одразу зрозуміти причини катастрофи. Підозрювали чи то підрив на міні, чи то атаку підводного човна (хоча розвідка категорично стверджувала, що ніяких підводних човнів у турок немає). Так чи інакше, але флот негайно залишив бухту Морто та відійшов до Лемносу. Тільки через день було достеменно встановлено, що броненосець загинув через торпедну атаку ворожого есмінця. Встановити це було неважко, оскільки Саффет-бей та Фірле були прийняті особисто султаном Мехметом V, а про їх «героїчну та величну перемогу» на перших смугах повідомили всі константинопольські газети. Флот повернувся до бухти Морто тільки 18 червня, коли легкі крейсери та есмінці комодора Кийза забезпечили ретельну охорону підходів до бухти. Тим не менше, але хоча б на декілька діб обстріли турецьких позицій на Галліполі припинилися, що дозволило туркам перекинути резерви, артилерію та боєприпаси до лінії фронту. Дивізії на передовій були поповнені до повного штату, а з Константинополя було перекинуто ще одну, добірну, 2-у піхотну дивізію. Крім того, 8-а піхотна дивізія утворила армійській резерв та розмістилася в районі селища Крітія. І Ліман фон Сандерс та Есат-паша вирішили, що час для вирішального штурму плацдарму настав.

Штаб турецького 3-го армійського корпусу напередодні рішучого штурму плацдарму

(Галліполі, 17 червня 1915 р.)

Проте, Черчилль, як з'ясувалося, теж не гаяв часу. Полишивши надію напряму переконати Кітченера виділити сухопутні війська для кампанії в Дарданеллах, він наполягав на цьому перед прем'єр-міністром Асквіттом. Черчилль переконував прем'єра, що без додаткових підкріплень втримати плацдарм буде неможливо, а його падіння нанесе важкий удар по позиціям та престижу Британської імперії в Східному Середземномор'ї. Трапилося так, що, як раз к червню 1915 р., британські війська остаточно відбили перший наступ османів на Суецький канал. Хоча турки (4-а армія Джемаль-паші) й утримали в своїх руках більшу частину Синайського півострова, але зона Суецу залишилася за британцями і канал продовжив безперешкодно функціонувати. Це вивільнило досить значні сили британських військ на Близькому Сході і Асквітт розпорядився надіслати підкріплення на Галліполійський плацдарм. Кітченер вилаявся, але змушений був погодитися відправити до Дарданелл 10-у та 11-у індійські піхотні дивізії, які знаходилися в Єгипті. При цьому Кітченер заявив Черчиллю:

- Ви маєте абсолютно чітко усвідомити, сер Уїнстон: ці дві індійські дивізії — максимум, на якій ви можете розраховувати. Понад цього ви не отримаєте жодного солдата, як би ви не жалілися прем'єр-міністру. Ви в курсі, що коїться на Східному фронті? Російська армія зазнає вкрай важку поразку. Цілком можливо, що вона зазнає цілковитого розгрому протягом цього літа. І тоді Росія буде змушена укласти сепаратний мир з Німеччиною, просто кажучи — капітулювати. Ви уявляєте собі, сер Уїнстон, яка кількість німецьких військ вивільниться в такому разі та буде спрямована проти Франції? В такому разі падіння Франції робиться цілком реальною перспективою. Отже, виходу Росії з війни допустити не можна в жодному разі. І найкращий шлях для цього — наш потужний удар по німцях на Західному фронті. Удар настільки потужний, що змусить Вільгельма перекинути стратегічні резерви до Франції та припинити тиск на Росію. А для цього нам потрібен кожний солдат. Зайвих солдатів, для операцій на другорядних театрах, у нас просто немає. Вам це зрозуміло, сер Уїнстон?

- Саме так, Росія, сер Герберт! - Черчилль ледь не переможно ткнув в бік фельдмаршала сигарою, - Росія потрапила в таке скрутне становище насамперед через те, що знаходиться в ситуації блокади, подібної до тієї, в яку ми поставили Німеччину. Й, якщо ми бажаємо врятувати Росію, нам необхідно цю блокаду прорвати. А от прорвати цю блокаду можна як раз в Дарданеллах. Це відкриє шлях для постачання величезних обсягів озброєння та боєприпасів російській армії, яких вона гостро потребує для переможного продовження боротьби. Отже, якщо ви бажаєте врятувати Росію, то дайте війська на Галліполі. Не ці жалюгідні дві дивізії, а більше, значно більше!

Кітченер якось навіть лагідно подивився на Черчилля — приблизно як лікар на пацієнта.

- Сер Уїнстон, - посміхнувся він, - Припустимо, ви маєте рацію. Припустимо, ви захопите не тільки Дарданелли, але й Константинополь. Але ж ви самі визнаєте, що швидко зробити це неможливо. Бої за чорноморські Протоки будуть тривати не менше за півроку, чи не так? Отже, півроку — в самому кращому разі! — на захоплення проток. Потім вам буде потрібно налагодити систему постачання. Потім потрібно доставити всю цю прірву вантажів до російських портів, а звідти — до фронту. Поки ви все це будете робити, німці встигнуть розгромити російську армію та примусити Росію до капітуляції. Ну і сильно вам тоді допоможуть Константинополь з Дарданеллами? А от потужний наступ на Західному фронті можна зорганізувати значно швидше. І вдарити майже негайно. Саме тому, сер Уїнстон, я і кажу — жодного солдата, крім солдатів цих двох дивізій, ви більше не отримаєте. Й, до речі, сер Уїнстон — я вже проінформував про це прем'єр-міністра. Причому, в самій категоричній формі.

Індійська колоніальна піхота прибула на плацдарм

(Галліполі, 16 червня 1915 р.)

Так чи інакше, але 15-17 червня основні сили 10-ї та 11-ї індійських піхотних дивізій були висаджені на плацдармі. 10-а дивізія розмістилася в тилу французької 1-ї експедиційної дивізії, а 11-а дивізія — позаду британської 1-ї морської дивізії. Британські морські піхотинці та сенегальські стрільці, які зазнали вкрай важких втрат в попередні дні, отримали маршове поповнення. Британська 2-а морська дивізія була підсилена італійською бригадою морської піхоти «Сан-Марко», яку італійський уряд відрядив до Дарданелл на вимогу Черчилля. Всього ж, на ранок 18 червня, союзники мали на плацдармі 5 дивізій та 1 бригаду (але тільки 2 дивізії та 1 бригада були свіжі та повнокровні) загальною чисельністю 51,6 тис. солдатів та офіцерів, на озброєнні яких знаходилося 96 легких гармат та 132 кулемети. Турки протиставили цим силам 6 свіжих та поповнених піхотних дивізій (2-у, 5-у, 7-у, 8-у, 9-у та 19-у) загальним числом 78,3 тис. чол., які мали на озброєнні 198 гаубиць та польових гармат, 216 кулеметів. Отже, в сухопутних силах турки мали значну перевагу, як в чисельності особового складу та кількості озброєння, так і у вогневій могутності. Але ця перевага в значному ступені компенсувалася майже абсолютним пануванням флоту Антанти на морі та колосальною вогневою потугою цього флоту. На вузькому півострові Галліполі, який наскрізь прострілювався корабельною артилерією з обох своїх берегів, ця обставина мала дуже велике значення.

75-мм легка польова гармата концерну «Крупп» (зразка 1906 р.)

— основна система турецької польової артилерії доби Першої світової війни

Загалом план нової атаки повторював план атаки 10 червня — завдання головного удару в напрямі форту Хеллес з метою розсікти плацдарм навпіл. Але, на відміну від минулого разу, допоміжний удар передбачалося завдати по егейській ділянці плацдарму, щоб унеможливити ту флангову атаку, яку здійснили сенегальські стрільці 10 червня. Основну атаку в напрямі форту Хеллес мали здійснити 2-а та 9-а дивізії, 5-а та 7-а дивізії вели наступ на егейському узбережжі, 19-а дивізія займала оборонні позиції в районі форту Седд-уль-Бахр, 8-а дивізія становила армійський резерв, розташований на південь від Крітії.

Цей план почав здійснюватися ще надвечір 17 червня 1915 р. В цей день, о 21.30, турецька артилерія розпочала обстріл позицій союзників. Артпідготовка наступу тривала 9 годин й 06.30 ранку вже 18 червня турецька піхота ринула в атаку. На цей час флот Антанти тільки виходив на вогневі позиції й істотно завадити просуванню турок не зміг. Тим не менше, британські морські піхотинці завдали противнику важких втрат вогнем кулеметів та стрілецької зброї. Проте, цей успіх дався британцям важкою ціною. Британський сержант, який знаходився в шанцях 1-ї лінії, пригадував: «На світанку турки атакували нас у велетенській кількості і становище одразу стало критичним. Але, не дійшовши до шанців, вони відступили з величезними втратами. Мій другий номер біля кулемету був вбитий, він отримав кулю в голову. Я взяв перископ, щоб виявити ворожий кулемет, який сильно дошкуляв нам. Як тільки я підняв перископ з шанця, куля негайно вибила його у мене з рук. Я пішов доповісти про це офіцеру, але його теж було вбито». Біля 09.00 турки, кинувши в бій тактичні резерви 2-ї та 9-ї піхотних дивізій, таки вдерлися до першої лінії британських шанців та, багнетною атакою, очистили їх від противника. Але далі просунутися вже не змогли, оскільки потрапили під масований вогонь корабельних гармат.

Турецькі кулемети на вогневій позиції. Вони підтримували вогнем свою піхоту під час атаки.

(Галліполі, 18 червня 1915 р.)

Біля 11.20 розпочалася контратака 11-ї індійської піхотної дивізії, потужність якої стала досить несподіваною для турок. Штаб Лімана фон Сандерса мав відомості про перекидання резервів противника на плацдарм, але розміри цих резервів виявилися сильно недооціненими. Після запеклого бою індійські піхотинці вибили турецьких солдатів з захоплених ними шанців британської морської піхоти. Біля 13.30 Есат-паша перенацілив 7-у піхотну дивізію з егейського узбережжя в напрямі на мис Хеллес — і тепер вже турецька контратака вибила індійців зі злощасних шанців 1-ї морської дивізії, які вдруге перейшли в турецькі руки. Але туркам, як з'ясувалося, було зарано святкувати перемогу. Генерал-майор Періс правильно оцінив ситуацію та скористався шансом, який йому необачно надав Есат-паша. Він кинув у флангову атаку свіжу 10-у індійську піхотну дивізію з егейського узбережжя. Ця атака була підтримана масованим вогнем флоту й виявилася успішною. Індійці прорвали бойові порядки турецької 5-ї піхотної дивізії та завдали удару у фланг та тил угрупуванню турецьких військ, яке вело наступ на мис Хеллес. Ліман фон Сандерс негайно кинув в контрнаступ резервну 8-у піхотну дивізію. Ще під час розгортання колони 8-ї дивізії потрапили під обстріл корабельних гармат та зазнали втрат. Тим не менше, цей контрудар знову схилив шпальти терезів в бою на турецький бік: сильно пошарпані підрозділи союзників почали відкочуватися в бік мису Хеллес.

Атака британської 2-ї морської дивізії на позиції турецьких військ

(Галліполі, 18 червня 1915 р.)

І тоді генерал-майор Періс кинув на стіл свій останній козир: вже надвечір, о 18.40, він рушив в атаку проти ударної групи турок 2-гу морську дивізію з району Седд-уль-Бахр. На війні вчаться швидко, й майже за 10 діб перебування на плацдармі колишні «воронячі опудала» (ті з них, які дожили до цього часу) перетворилися на загартованих ветеранів. До того ж, ця атака була підтримана масованим вогнем артилерії флоту та, в кінцевому підсумку, змішала бойові порядки турецьких військ. Виснажені та сильно подряпані підрозділи 3-го армійського корпусу османської армії розпочали безладний відступ. Здавалося, це був фінал — турецький генеральний наступ було відбито, плацдарм встояв. Але тут знову відзначився командир турецької 19-ї піхотної дивізії, підполковник (поки що) Мустафа Кемаль-бей. Після того, як 2-га морська дивізія завдала свого удару, в обороні району Седд-уль-Бахр залишилася тільки італійська бригада морської піхоти «Сан-Марко». Таких деталей Кемаль, зрозуміло, не знав (та й не міг знати), але сам факт значного послаблення військ противника, які протистоять 19-й дивізії, не залишився поза його увагою. І він, вже о 21.40, кинув своїх солдатів в цілком раптову — без попередньої артилерійської підготовки! — атаку на руїни форту Седд-уль-Бахр. Італійці виявилися абсолютно не готові до такої атаки, і турецькі солдати вдерлися до руїн форту. Бій серед руїн тривав майже півтори години, доки пошарпані рештки італійської морської піхоти не відкотилися в напрямі на мис Хеллес. Біля 23.00 над фортом Седд-уль-Бахр було піднято турецький прапор і це стало фінальним акордом цього страшного дня.

Солдати турецької 19-ї піхотної дивізії атакують форт Седд-уль-Бахр

(Галліполі, 18 червня 1915 р.)

День 18 червня 1915 р. став днем апофеозу «банкету сатани» на півострові Галліполі. В цей день союзники втратили вбитими, пораненими та зниклими без відома 16,5 тис. чол., турки втратили 18,3 тис. чол. Не дивлячись на падіння Седд-уль-Бахру, результати боїв були невтішними для турецького командування — ліквідувати плацдарм та знищити війська Антанти, які там знаходилися, не вдалося. Вже 19 червня Ліман фон Сандерс віддав наказ перекинути на Галліполі з азійського узбережжя Дарданелл штаб 15-го армійського корпуса разом з 3-ю та 11-ю піхотними дивізіями. В районі Кум-Кале та Орканіє, крім гарнізонів фортів, залишилася майже символічна охорона. Крім того, Ліман фон Сандерс повідомив уряд в Константинополі та німецьку Головну квартиру Верховного командування про те, що без нейтралізації флоту противника ліквідувати плацдарм буде вкрай важко, якщо взагалі можливо. В свою чергу, генерал-майор Періс теж чудово розумів, що його перемога 18 червня була в дуже значному ступені пірровою. Він доповів де Робеку (а через нього — Черчиллю та Фішеру), що без додаткових та досить значних резервів втримати плацдарм неможливо. «Ще одного такого штурму ми не витримаємо», - прямо вказав Періс. Черчилль та Фішер кинулися гарячково вишукувати якісь додаткові війська, які можна було б перекинути на плацдарм.

Зміна лінії фронту на плацдармі в результаті боїв 18 червня 1915 р.

(чорним пунктиром — лінія фронту станом на ранок 18 червня, червоним кольором — лінія фронту станом на ранок 19 червня 1915 р.)

Саме цікаве полягало в тому, що вони ці війська майже знайшли. 20 червня, одразу після завершення запеклих боїв на плацдармі 18 червня, до Лондону звернувся грецький прем'єр-міністр Венезелос та запропонував відрядити на плацдарм 3 піхотних дивізії регулярної грецької армії. Не те, щоб Венезелос був таким вже великим прихильником Антанти — він волів би зберегти мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Але він був палким прихильником повернення грекам Константинополя та перетворення невеличкого Елладського королівства на колишню та величну Василею Романіоні, Східну Римську Імперію, якою колись володіли його пращури. Заради такої «великої мети» він був готовий ризикнути втягуванням своєї країни у війну проти могутніх Центральних імперій Європи. А для Черчилля та Фішера це був шанс — шанс знайти війська для плацдарму, не звертаючись по допомогу до впертого та безкомпромісного Кітченера. Вони чудово розуміли, що тільки цими 3 грецькими дивізіями справа не вичерпається, що рано чи пізно (а скоріше за все — дуже швидко) на плацдармі опиниться вся грецька армія. Й очільники Адміралтейства гаряче підтримали пропозицію грецького прем'єра.

Але з категоричними запереченнями несподівано виступили росіяни. Російські дипломати в Лондоні довго махали руками та навіть стукали кулаками по столах в Форін Офісі з однією вимогою — жодних греків в Протоках! Справа тут полягала в наступному. Константинополь був заповітною мрією Російської імперії ще з часів Катерини ІІ, Російська імперія розглядала Константинополь як ледь не свій головний приз у всій світовій війні. Росіяни розуміли, що якщо навіть британці з французами й захоплять Константинополь — вони там на довго не затримаються. Але от якщо Константинополь захоплять греки — вони залишаться там назавжди. Бо це ж їх омріяне Місто, їх історична столиця. Якщо Константинополь опиниться в грецьких руках — грецький король покладе на свою голову корону візантійських імператорів та буде урочисто оголошено про відновлення Василеї Романіоні. Після чого про усілякі мрії щодо «русского города Царьград» можна буде назавжди позабути. І під тиском цих протестів британський уряд відмовив Венезелосу. Втім, Черчилль з Фішером дарма шкодували через цю відмову — як з'ясувалося, було вже запізно.

Запізно було через те, що до Дарданелл вже наближалася сила, яка мала докорінно змінити характер бойових дій на морі. Цією силою були «сталеві акули кайзера» — німецькі підводні човни. Човнів цих було всього два — «U-21» (капітан-лейтенант Херзінг) та «U-38» (обер-лейтенант Валентінер) – й відносилися вони до новітнього типу човнів «відкритого моря» з дизельними двигунами. Радіус дії цих субмарин становив від 7.600 до 8.700 міль та дозволяв їм діяти на значній відстані від власних баз. Рішення про їх відправу до Дарданелл ухвалили ще наприкінці березня. Обидва човни пройшли додаткову підготовку до далекого переходу та вийшли з Емдену (Німеччина) ще 22 травня 1915 р. Субмарини обійшли Британські острови з півночі та вийшли до відкритої Атлантики. 29 травня, в умовній точці посеред Атлантики, іспанський пароплав «Марсала», зафрахтований німецьким агентом в Більбао (Іспанія), передав на човни по 20 тонн дизельного пального. Вночі проти 4 червня німецькі субмарини спромоглися пройти через Гібралтарську протоку в надводному положенні та увійшли до Середземного моря. 10 червня обидва човни, ухилившись від патрульних французьких есмінців, прорвалися до австро-угорської ВМБ Каттаро в Адріатичному морі. Там субмарини пройшли технічне обслуговування та отримали нове пальне, а їх екіпажі — відпочинок.

Німецький підводний човен «U-21» в океанському поході

(Атлантика, 1 червня 1915 р.)

Першою в рейд до Дарданелл вийшла 16 червня субмарина «U-21» капітан-лейтенанта Отто Херзінга. Капітан-лейтенант Херзінг та його «U-21» були фігурами вже відомими в морській та підводній війні. Ще 5 вересня 1914 р. цей човен під командуванням Херзінга потопив в Північному морі британський легкий крейсер «Патфайндер» з усім екіпажем (загинули 259 британських моряків). Тут все було вперше: перша перемога німецького підводного флоту в історії, перший британський корабель, який загинув в наслідок атаки підводного човна та навіть перший бойовий корабель в історії, потоплений підводним човном в ході бойових дій. 20 червня ця «піонерська» субмарина разом зі своїм «піонерським» командиром вийшла в район Дарданелл.

Німецький капітан-лейтенант Отто Херзінг,

командир підводного човна «U-21»

Біля 12.45 Херзінг, в районі мису Хеллес, помітив в перископ британський ескадрений броненосець «Трайемф». Одразу вийти в атаку не вийшло, оскільки перископ був помічений британськими есмінцями та ними обстріляний. Херзінг був змушений зануритися та перечекати декілька годин. «Трайемф», тим часом, виставив у воду протиторпедні сітки. Тим не менше, це не допомогло — о 15.20 Херзінг випустив в броненосець торпеду, оздоблену спеціальними ножицями для різання сіток. Торпеда прорвала сітки та вразила корабель прямо по центру корпусу. Від потужного вибуху броненосець буквально підстрибнув у воді та почав швидко кренитися на правий борт. Через 12 хвилин після влучання «Трайемф» перекинувся до гори кілем, але протримався на поверхні в такому положенні ще біля півгодини. В результаті загинуло «тільки» 78 людей, решту екіпажу вдалося врятувати. Турецький офіцер, який перебував в шанцях на передовій, пригадував: «Цей корабель нам сильно дошкуляв того дня, обстрілюючи наші позиції ледь не за розкладом. Десь помітно по обіді я почув глухий вибух і в шанцях здійнялося велике хвилювання. На броненосці розпочалася сильна штовханина, лунали звуки горну, якісь предмети летіли за борт. Есмінці, траулери, шлюпки поспішали на допомогу, в той час, як великі кораблі тікали геть. Через декілька хвилин корабель нахилився на борт, його труби та щогли лягли на воду. Панував страшний безлад, есмінці, пароплави, шлюпки, люди у воді, а посередині — червоне тіло гіганта, що гинув. Хвилин через 20 корма броненосця здійнялася високо до гори і корабель занурився носом, залишивши по собі безліч уламків на воді. В шанцях розпочалося гучне тріумфування. Це були незабутні хвилини». Тим часом «U-21» занурилася на більшу глибину, а ближче до вечора прослідкувала в Дарданелли, де на неї вже чекали турецькі міноносці. Своє прибуття в Дарданелли капітан-лейтенант Херзінг відсвяткував дзвінким ляпасом Королівському флоту. «Трайемф» став п’ятим ескадреним броненосцем Антанти, який загинув в ході боїв за Дарданелли та другим, який загинув після висадки десанту.

Торпедування британського ескадреного броненосця «Трайемф»

(район мису Хеллес, 20 червня 1915 р.)

Цього разу у британців не було жодних сумнівів в причинах катастрофи — перископ «U-21» був однозначно зафіксований есмінцями ескорту та навіть ними обстріляний. Достеменно виявлена поява субмарин противника на ТВД радикально змінювала характер бойових дій на морі — віднині флот Антанти не міг почуватися в безпеці ніде, крім ретельно захищених гаваней. Щоправда, у британців була хитка надія, що противник має на театрі тільки 1 підводний човен. Й, якщо цей човен сховався в Дарданеллах — його можна там заблокувати. Але цю надію було розбито вщент через день — 22 червня 1915 р. В цей день до Дарданелл вийшла друга німецька субмарина – «U-38». Це був підводний човен самого новітнього типу, який увійшов до складу флоту вже під час війни, а його командир, обер-лейтенант Валентінер, був молодий офіцер, який ще не встиг відзначитися. І Дарданелли подарують йому таку нагоду.

Командир німецького підводного човна «U-38»,

обер-лейтенант Макс Валентінер

Валентінер знав, що Херзінг знайшов свою жертву в районі мису Хеллес та, через це, вважав, що цей район буде знаходитися під посиленою охороною легких сил противника. Тому Валентінер вирішив рухатись в напрямі на північний схід, вздовж егейського узбережжя Галліполі. Він сподівався перехопити там важкі кораблі противника, які вели обстріл турецької магістральної комунікації між Крітією та Седд-уль-Бахром. Й інтуїція не підвела Валентінера: рано в ранці 22 червня, о 06.24, він побачив в окулярах свого перископу британський ескадрений броненосець «Маджестік». Слід знову нагадати: в ті часи ніяких засобів виявлення підводного човна в зануреному становищі, навіть гідрофонів (не кажучи вже про гідролокатори), ще не існувало. Виявити занурений підводний човен можна було тільки за перископом, який стирчав з води. Але виявлення такого перископу означало, що підводний човен противника напевно вже готовий до торпедної атаки. О 06.55 такий перископ було виявлено з борту «Маджестіка». Проте, в цьому конкретному випадку, справа полягала ще гірше, ніж звичайно: перископ було виявлено вже після того, як «U-38» випустила торпеди. О 06.58 броненосець струснув страшний вибух. Уоррент-офіцер з екіпажу «Маджестіка» згодом пригадував: «Мене розбудили люди, які кудись бігли. Я підхопився та спитав: “Що трапилося?”. Хтось хлопнув мене по грудях та вигукнув: “Торпеди йдуть!”. В ту саму мить пролунав глухий вибух. Старий “Маджестік” повільно накренився на лівий борт та й так і завмер з сильним креном. Потім долетів дивний звук, начебто вміст всіх буфетів світу разом полетів на підлогу. Я ніколи ще не чув такого брязкоту та стуку. Тепер можна було напевно сказати, що корабель смертельно поранений. Море було заповнено людьми, які волали та кликали на допомогу. Я подумав, що старі резервісти, які складали більшу частину екіпажу, вже забули, як треба плавати, чи хтось вже втратив віру у власні сили». Слід віддати належне британцям: до цього часу вони вже навчилися досить вправно рятувати екіпажі своїх торпедованих кораблів. На «Маджестіку» загинуло «всього» 40 осіб, решту врятували. Приблизно через 10 хвилин після влучання броненосець перекинувся до гори кілем. Оскільки корабель затонув на відносно невеликій глибині, його днище так і залишалося стирчати над поверхнею води. Це днище стирчало з води ще довго, аж 12 років, доки його, тільки в 1927 р., не розібрали на метал найняті турецьким урядом італійські водолази.

Британський ескадрений броненосець «Маджестік» перекидається

після влучання торпед з німецького підводного човна «U-38»

(Егейське море, 22 червня 1915 р.)

Ця нова атака повністю змішала британцям карти. Стало цілковито ясно, що противник має не один підводний човен, а декілька. Скільки саме, британці достеменно не знали. А це істотно ускладнювало обстановку для Королівського флоту в зоні Дарданелл. Ще 20 червня, після атаки «U-21», британці цілком виправдано дійшли до висновку, що ця сама німецька субмарина, яка потопила «Трайемф», сховалася в Дарданеллах. Але нова атака призвела до відмови від цієї, як з'ясувалося пізніше — правильної, гіпотези. Відтепер британська розвідка стала вважати, що німецькі субмарини виходять в атаку не з Дарданелл, а з якоїсь бази на малоазійському узбережжі Туреччини. В якості такої бази чомусь вказували на порт Смірна. Чим ця злощасна Смірна завинила перед Антантою — достеменно так і залишилося таємницею. Хіба що тим, що це був значний торговельний порт, розташований, до того ж, в середині великої та зручної затоки. В цій затоці (суто теоретично) можна було розгорнути базу не те що підводних човнів, але й Гранд-Фліту разом з Хохзеєфлотте на додачу. Це було дійсно так, але ніякої бази підводних човнів там, станом на червень 1915 р., реально не було. Як не було і ніяких фактів, які вказували б на базування підводних човнів в гавані Смірни.

Смірна (Ізмір) — значний торговельний порт на малоазійському узбережжі Туреччини,

в якому (на переконання британської розвідки) в червні 1915 р. начебто базувалися

німецькі підводні човни.

Тим не менше, віце-адмірал де Робек увірував в цю «гіпотезу Смірни» та вирішив зруйнувати «базу підводних човнів» в Смірні, а сам порт — наглухо заблокувати. Це, на думку віце-адмірала, мало убезпечити флот Антанти від нових підводних атак. Де Робек наказав тимчасово скоротити до мінімуму обстріли турецьких позицій на Галліполі (флот мав втрутитися тільки в разі нової повномасштабної атаки на плацдарм), а замість того здійснити операцію проти Смірни. Для цієї операції де Робек відрядив 4-у (ескадрений броненосець «Свіфтшур», броненосні крейсери «Беччант» та «Юріалес») та 6-у (італійські ескадрені броненосці «Бенедетто Брін», «Реджина Маргерита», броненосні крейсери «Джузеппе Гарібальді» та «Франческо Феруччо») дивізії флоту союзників. Ці сили були додатково підсилені російським великим бронепалубним крейсером «Аскольд», 6 есмінцями, 8 траулерами та авіатранспортом «Арк Ройял». До цього часу британці вже обладнали сухопутне летовище на Лемносі і, отже, потреба в «Арк Ройялі» відпала. Крім того, з ескадрою слідував трофейний німецький великий пароплав «Анне Рікмерс», якій слід було затопити на фарватері в затоці Смірни — щоб унеможливити використання цього порту підводними човнами противника. Командував всіма цими силами контр-адмірал Нікольсон, який підняв прапор на ескадреному броненосці «Свіфтшур».

Затока Смірни.

Мапа доби Першої світової війни.

Союзницька ескадра підійшла до входу в затоку Смірни на світанку 25 червня 1915 р.

Загалом історія повторила дарданелльську, тільки в мініатюрі. Затоку та саму Смірну захищали два форти, Хамідіє та Муїн-і-Заффер, на озброєнні яких знаходилися 7 — 240мм гармат застарілого зразка, 4 — 152мм та 5 — 120мм гармат. 25-26 червня кораблі союзників вели дуель з обома фортами та, нарешті, призвели їх до мовчання. З ранку 27 червня Нікольсон наказав траулерам висунутися вперед, щоб витралити в затоці міни. Ніяких мін там не було, не такі вже й великі були запаси мін в Османській імперії та всі, що були, використовувалися в Дарданеллах, але британці про це не знали. Тим не менше, як тільки траулери увійшли до затоки, по них вдарила начебто вже «знищена» артилерія фортів. Один з траулерів було потоплено, важкі броненосні кораблі ескадри негайно відновили обстріл берегових цілей, щоб підтримати траулери. Але все це виявилося зайвим. Біля 13.30 на «Арк Ройял» повернулися гідролітаки, які здійснювали повітряну розвідку. Пілоти літаків доповіли на флагман, що далі шлях заблоковано — турки, неподалік від рейду порту Смірна, самі затопили на фарватерах декілька старих суден, щоб унеможливити просування кораблів противника безпосередньо в акваторію порту. Практично це означало, що ніяких мін в затоці Смірни, скоріше за все, немає. Контр-адмірал Нікольсон вирішив ризикнути та вирушив безпосередньо за траулерами на флагманському броненосці «Свіфтшур» в супроводі 2 есмінців. Біля 14.50 «Свіфтшур» наблизився на 15 кабельтов до затоплених турками суден. Від лінії затоплених суден в бік британців рухався паровий катер під білим прапором.

Далі розпочався військово-дипломатичний цирк. На катері знаходився ад'ютант губернатора вілайєту Айдін, до складу якого входила Смірна. Ад'ютант, від імені губернатора, запевнив Нікольсона, що ніяких субмарин в гавані Смірни немає та ніколи не було (що було чистою правдою) та запропонував британцям своєрідний пакт про нейтралітет — вони припинять обстріли Смірни в обмін на те, що губернатор не допустить базування бойових кораблів противника в гавані порту. В якості аргументу «за» ад'ютант посилався на ще передвоєнну позицію губернатора, коли той виступав проти вступу Туреччини до війни на боці Центральних держав (що теж відповідало дійсності). Нікольсон помістив ад'ютанта під почесний арешт в одній з офіцерських кают та, через штаб де Робека, надіслав запит в Адміралтейство — що з цим всім робити? Й ось тут з Черчиллем та Фішером зіграв злий жарт їх природний авантюризм, помножений на досвід придушення «Боксерського повстання» в Китаї 1900 р. Фішер був там, брав безпосередню участь в бойових діях та на власні очі бачив, що губернатори китайських провінцій поводили себе як незалежні суверени, які на власний розсуд укладали угоди з представниками європейських держав. Вочевидь, також зіграла свою роль нейтралістська позиція губернатора напередодні війни — про що в Лондоні теж було відомо. Ось очільники Адміралтейства й вдалися до відвертої військово-дипломатичної авантюри та схопилися за ідею укладання сепаратного миру з одним, окремо взятим вілайєтом.

Зрозуміло, що це була повна нісенітниця. Османська імперія, при всій її феодальній відсталості, зовсім не перебувала в тому становищі суцільного хаосу та напіврозпаду, в якому на початку ХХ ст. перебувала китайська імперія Цин. Османські губернатори, на відміну від цинських, залишалися вправними функціонерами центральної влади, а не перетворилися на «котів, які гуляють самі по собі». Лише після війни стало відомо, що про всі ці «сепаратні мирні перемовини» уряд в Константинополі був чудово проінформований, а дотепний губернатор просто водив союзників за ніс. Втім, все це стало відомим значно пізніше, а поки що контр-адмірал Нікольсон надвечір 27 червня отримав радіограму Адміралтейства, яка наказувала йому активні бойові дії проти Смірни припинити та вступити перемовини з губернатором на предмет досягнення нейтралітету. Нікольсон відпустив ад'ютанта з дорученням переказати губернатору, що союзники готові до переговорів за умови, якщо той дозволить затопити на фарватері Смірни пароплав «Анне Рікмерс». Це, на думку Нікольсона, мало довести щирість та серйозність намірів губернатора. Вже ближче до півночі зі Смірни повідомили світловим сигналом, що губернатор прийняв союзницьку умову, але висунув зустрічну: союзники мають здійснити цю операцію вночі, щоб він, з чистим сумлінням, міг би доповісти в Константинополь, що не має до цього ніякого відношення.

Нікольсон схопився за цю пропозицію та наказав готувати «Анне Рікмерс» до останнього виходу. Ескортувати трофейний пароплав мав російський крейсер «Аскольд», а також британські есмінці «Кеннет» та «Вієр». Близько 03.40 вже 28 червня ця група кораблів наблизилася до рейду Смірни.

Російський бронепалубний крейсер 1-го рангу «Аскольд».

За дивовижний силует з п'ятьма (!) трубами мав в союзницькому флоті

показове прізвисько «Пачка цигарок».

Й ось тут з'ясувалося, що один бойовий корабель в гавані Смірни все ж таки був. Ні, це був не підводний човен, яких так побоювалися союзники. Це був малий міноносець «Демірхіссар», однотипний з тим самим «Султанхіссаром», який забезпечував рейд есмінця «Муавенет-і-Мілліє» до бухти Морто 14 червня 1915 р. — невеличкий кораблик водотоннажністю всього біля 100 тонн, зі швидкістю 19 вузлів та озброєнням з двох скорострільних 37-мм гармат та трьох 450-мм торпедних апаратів. Командував міноносцем німецький офіцер, капітан-лейтенант, барон фон Фрік. Що поробиш, не було в тогочасній Туреччині достатньо підготовлених на сучасному технічному та тактичному рівні морських офіцерів, які були б спроможні на рівних кинути виклик офіцерам Royal Navy. Тому цей дефіцит доводилося покривати за рахунок кадрової допомоги з боку союзника. Й там, де ця кадрова допомога поєднувалася з хоробрістю та впертістю турецьких моряків — результати, подекуди, бували вражаючи. Так трапилося і цього разу.

Турецький малий міноносець «Демірхіссар»

(однотипні — «Султанхіссар», «Шивріхіссар», «Хамідабад»)

Міноносець вислизнув з порту Смірни близько опівночі та зачаївся в густій темряві прибережних скель. Розгледіти його можна було хіба що впритул, в той час, як силуети союзницьких кораблів були достатньо помітні в зоряному світлі літньої ночі. Насамперед це стосувалося російського крейсера «Аскольд». Це був дивовижний корабель з п'ятьма (!) димовими трубами й сплутати його з якимось іншим кораблем було неможливо. За свій неперевершений силует «Аскольд» отримав в середовищі моряків союзницького флоту показове прізвисько «Пачка цигарок». О 03.45 ця сама «Пачка цигарок» була помічена з містка «Демірхіссара». Біля 04.00 турецький міноносець випустив в російський крейсер всі 3 свої торпеди. Повторити успіх «Муавенет-і-Мілліє» в бухті Морто не вийшло — позначився поганий технічний стан турецького флоту та його озброєння. Перша торпеда затонула майже одразу після того, як вистрибнула з апарату. Друга торпеда, хоча й влучила в ціль, але не спрацювала — вона відскочила від борту крейсера та також пішла на дно. І тільки третя торпеда не тільки влучила під третю димову трубу «Аскольда», але й вибухнула. Втім, для крейсера похилого віку, ветерана ще російсько-японської війни 1904-1905 рр., виявилося достатнім і однієї торпеди. Влучання вивело з ладу головні машини корабля, крейсер втратив хід, протримався на поверхні ще біля 15 хвилин та пішов на дно. «Демірхіссар» не став гаяти часу, а майже одразу після торпедної атаки обстріляв зі своїх 37-мм скорострілів місток та ходову рубку «Анне Рікмерс». В результаті колишній німецький пароплав втратив керування та, замість того, щоб бути затопленим на фарватері, викинувся на прибережні камені.

Трофейний німецький пароплав «Анне Рікмерс», який викинувся на прибережні камені

після обстрілу з турецького міноносця «Демірхіссар»

(затока Смірни, 28 червня 1915 р.)

Але на цьому ліміт вдачі, який випав на долю міноносця «Демірхіссар», було вичерпано. Біля 04.20 до бою вступили британські есмінці «Кеннет» та «Вієр». Проти таких противників у «Демірхіссара» (який, до всього, вже витратив свої торпеди) не було жодних шансів. Британці мали вражаючу перевагу у вогневій могутності та швидкості. Вони помітили турецький міноносець за спалахами його пострілів по «Анне Рікмерс», швидко відрізали йому шляхи відступу до порту Смірни та, увімкнувши прожектори, відкрили вогонь з дистанції, яка була недоступна для маленьких 37-мм гармат «Демірхіссара». Барон фон Фрік чудово розумів безнадійність ситуації, до якої потрапив його міноносець. Щоб уникнути зайвих втрат серед особового складу, він наказав викинути корабель на берег та підірвати його динамітними патронами. Після чого, разом з екіпажем, відступив в глибину турецької території. На цьому єдиний «морський бій в затоці Смірни» завершився. Британська операція по блокаді Смірни була зірвана, а турки отримали можливість святкувати ще одну перемогу над флотом «володарки морів» та її союзниками.

Вся ця історія вкрай розлютила контр-адмірала Нікольсона, який (зовсім небезпідставно!) запідозрив губернатора в подвійній грі та спробі надурити союзників. Нікольсон, в якості репресивного заходу у відповідь на таку «мерзенну підступність» турок, наказав на ранок 28 червня здійснити бомбардування порту Смірни з великої дистанції. На такій дистанції затоплені турками судна союзникам не заважали, ну а точність вогню значення не мала — адже мова йшла саме про каральну акцію. О 08.30 важкі броненосні кораблі союзників вийшли на дистанцію близько 10 кабельтов від лінії затоплених на підході до порту Смірни старих суден. Цього разу контр-адмірал Нікольсон відправив до Смірни одного зі своїх прапор-офіцерів з вимогою здійснити термінову евакуацію цивільного населення з припортової зони на протязі 2 годин, після чого союзницька ескадра відкриває вогонь. Трохи більше ніж за годину, о 09.40, прапор-офіцер повернувся разом з тим самим ад'ютантом, який вчора вже відвідував флагманський броненосець «Свіфтшур».

Далі розпочалася друга серія військово-дипломатичного цирку. Ад'ютант, присягаючись Аллахом, запевняв, що до нічної атаки губернатор жодного стосунку не має — це суцільне свавілля військових, які губернатору ніяк не підлягають. Але тепер вже ніяких свавільних військових в Смірні не залишилося й, отже, відтепер ніщо не заважає укладанню угоди про нейтралітет. Нікольсон поцікавився, а як же губернатор зможе гарантувати виконання угоди, якщо військові йому не підлягають? Ад'ютант відповів, що військові губернатора взагалі-то слухаються, але то були не просто військові — то були німці! Тоді Нікольсон зажадав, щоб ці самі німці були видані союзникам в якості військовополонених. Ад'ютант розвів руками: це неможливо, оскільки німці рано в ранці відбули до Чанак-Кале по залізниці. В такому разі, висунув вимогу Нікольсон, губернатор має забезпечити вільний доступ до порту Смірни 2 есмінців зі складу ескадри. Есмінці мають підтвердити відсутність в порту бойових кораблів противника, які могли б становити загрозу союзникам та реально гарантувати нейтралізацію Смірни. Це в принципі можливо, погодився ад'ютант, але потребує певного часу для здійснення підготовчих заходів — потрібно розчистити фарватери від затоплених суден. Нікольсон з цим погодився та відпустив ад'ютанта, зауваживши тому, що буде до 18.00 чекати на сигнал зі Смірни про готовність допустити есмінці до порту.

Контр-адмірал Нікольсон так і не визначився сам для себе — чи можна вірити губернатору чи ні? Але це не мало принципового значення. Контр-адмірал був зв'язаний наказом Адміралтейства досягнути угоди про нейтралітет з окремо взятим вілайєтом Айдін й, тому, він встав на якоря в затоці Смірни та став очікувати на сигнал від губернатора. Дочекатися на губернаторський сигнал (чи на чергову підступну витівку дотепного губернатора) Нікольсону так і не довелося. Об 11.40 він отримав термінову радіограму від Адміралтейства з наказом залишити затоку Смірни та негайно слідувати на з'єднання з головними силами біля Дарданелл через «різке погіршення ситуації в районі плацдарму». Це означало кінець операції проти Смірни. Контр-адміралу нічого іншого не залишалося, як скасувати відрядження есмінців до порту, підняти якорі та вирушити в море в напрямі Дарданелл. В якості «блокадних сил» в районі Смірни були залишені 4 есмінці, які патрулювали вхід до затоки. Турецький губернатор задумливо подивився на кораблі союзників, які рушили геть з затоки Смірни, та віддав наказ підлеглим:

- Приберіть весь цей мотлох з акваторії! Виставу скінчено.

Губернатор мав на увазі затоплені начебто «на фарватері» старі судна. Насправді турки навмисно затопили їх таким чином, що їх можна було швидко прибрати. Отже, ці судна в жодному разі не заважали будь-яким кораблям користуватися портом — в тому числі і підводним човнам. Й підводні човни там незабаром таки насправді з'являться. Але контр-адмірал Нікольсон про це так і не дізнався.

Між тим, Адміралтейство мало вагомі підстави для того, щоб відправити Нікольсону таку категоричну та термінову радіограму. Ще надвечір 26 червня, о 21.00, турецька артилерія розпочала новий масований обстріл плацдарму. Цього разу проти плацдарму було використано той самий 30-й артилерійський полк з усіма його 6 — 210-мм мортирами та 30 — 150-мм гаубицями. Артпідготовка тривала 10 годин, артилерія буквально переорала плацдарм на всю глибину — було використано більше за 200 тис. снарядів калібром від 75-мм до 210-мм.

Німецька 210-мм мортира концерну «Крупп», найбільш потужна система польової артилерії Центральних держав доби Першої світової війни.

О 07.00 вже 27 червня ланцюги турецької піхоти, хвиля за хвилею, рушили в наступ. Не дивлячись на шалену потужність артилерійської підготовки, турок зустрів ще більш жахливий шквал вогню з боку союзницького флоту. Тривала турецька артпідготовка, сама по собі, стала сигналом для віце-адмірала де Робека заздалегідь розгорнути флот на вогневих позиціях біля плацдарму. Тим не менше, на окремих ділянках турецька піхота спромоглася захопити першу лінію шанців. Ближче до полудня послідкувала союзницька контратака, яку, в свою чергу, зустріли нищівним вогнем турецькі польова артилерія та кулемети. Атаки та контратаки тривали до самого вечора й до кінця дня турки спромоглися просунутися на окремих ділянках на глибину не більше за 300 метрів. Проте, такий результат не збентежив Лімана фон Сандерса і він наказав готувати нову потужну атаку наступного дня. Позиційна війна на цей час вже повною мірою продемонструвала свою канібальську сутність й Ліман фон Сандерс її жахливу логіку чудово зрозумів. Він достеменно знав, що угрупування противника на плацдармі досить обмежене за чисельністю та фактично ізольовано. Поповнювати його особовим складом, озброєнням та боєприпасами командуванню Антанти досить складно. Турецька ж армія, натомість, має на театрі потенційно невичерпні людські ресурси. Отже, безперервні атаки, які будуть повторюватися раз за разом не дивлячись на будь-які втрати, рано чи пізно повністю виснажать людські резерви противника й чергова хвиля турецької піхоти нарешті безперешкодно вийде на узбережжя. Так було і цього разу — в атаках 27 червня було використано тільки 4 дивізії з 8, які були в розпорядженні штабу турецької 5-ї армії. Ще одна дивізія (4-а піхотна) була на підході з Константинополя.

Крім того, Ліман фон Сандерс зажадав від морського командування активізації дій підводних човнів з метою нейтралізації флоту противника. Віце-адмірал фон Узедом повідомив армійське командування, що підводні човни вийшли з Чанак-Кале, але зіткнулися зі значними навігаційними перешкодами та протидією противника. Це було дійсно так. Дарданелли були вузькою протокою, яку було досить просто перекрити пильним спостереженням з боку тих самих есмінців. В наслідок цього німецькі субмарини могли висуватися до зони бойових дій виключно в підводному положенні, а це істотно обмежувало їх швидкість та маневровість, насамперед через складні гідрологічні умови в протоці. Отже, підсумував фон Узедом, човни зможуть вийти на рубежі атаки не раніше за ранок 28 червня 1915 р.

28 червня 1915 р. стало і насправді вирішальним днем в боях за Дарданелли. О 04.30 турецька артилерія, частково поповнивши боєкомплект, відновила масований обстріл позицій союзницьких військ. 0 08.00 густі ланцюги турецької піхоти ринули в атаку. Флот союзників був вже напоготові та вдарив по противнику всією своєю вогневою могутністю. Тим не менше, турецькі війська спромоглися вклинитися в позиції противника на центральній ділянці фронту приблизно на 1 кілометр й ситуація там почала швидко набувати критичного характеру. Віце-адмірал де Робек вирішив піти на ризик та, під ескортом 3 есмінців, рушив до бухти Морто на найбільш потужному кораблі флоту — флагманському лінкорі «Еджінкорт». Бухта Морто являла собою чудову позицію для нанесення потужного вогневого удару по тилу турецьких військ, які атакували плацдарм. Біля 09.30 «Еджінкорт» відкрив нищівний вогонь з бухти Морто з усіх своїх 14 — 305-мм гармат. В тому, що це був дійсно вкрай ризикований маневр, британці переконалися досить швидко. Справа полягала в тому, що до бухти Морто ще на світанку прослизнув німецький підводний човен «U-21» капітан-лейтенанта Херзінга. Херзінг зайняв позицію неподалік від самої лінії узбережжя та вийшов в атаку з напряму, з якого противник ніяк не очікував — з боку берега. 0 09.55 Херзінг випустив по британському флагману одразу 2 торпеди. Ефект цього вийшов жахливий, в першу чергу через особливості конструкції «Еджінкорту».

Британський лінкор «Еджінкорт»

(колишній бразильський «Ріо-де-Жанейро», колишній турецький «Султан Осман-і-Евелл») — унікальний дредноут з 7 (сьома!) баштами головного калібру, які були розташовані в діаметральній площині корабля.

«Еджінкорт» був унікальний корабель, як за своєю долею, так і за особливостями конструкції. Він був плодом гонитви військово-морських озброєнь, яка спалахнула дуже далеко від Європи — аж в Південній Америці. Після появи «Дредноуту» лідери держав цього континенту теж зажадали отримати лінкори такого нового та потужного типу. Оскільки самі будувати такі кораблі вони можливостей не мали, то й вирішили замовити дредноути для своїх флотів на корабельнях провідних індустріальних держав світу. Першими були бразильці, які замовили 2 лінкори («Сан-Паулу» та «Мінас-Жераїс») у Великій Британії. В 1910 р. обидва дредноути були здані замовнику та на той момент були найпотужнішими в світі. Їх озброєння складалося з 12 — 305-мм гармат, які були розташовані в 6 баштах. Бразильці дуже пишалися своїми новими лінкорами, але тривало таке досить недовго. Незабаром надійшли відомості, що аргентинці замовили 2 дредноути з аналогічним озброєнням («Морено» та «Рівадавія») в США. Бразильці такого перенести не могли та вирішили негайно замовити ще більш потужний лінкор у свого старого постачальника — Британії. «Більш потужний» означало — зі ще більшим числом важких гармат головного калібру. Інженери концерну «Армстронг» (який був будівельником корабля), не переймаючись, вирішили додати ще одну (вже сьому!) башту головного калібру та розташувати всі сім башт в діаметральний площині корабля. Так з'явився лінкор, який отримав назву «Ріо-де-Жанейро». Вогнева могутність нового корабля виявилася дійсно вражаючою: коли, під час випробувань, лінкор дав повний бортовий залп, спостерігачам здалося, що на ньому вибухнули льохи боєкомплекту — такими страшними були спалах та гуркіт одночасного залпу всіх його 14 гармат. Проте, ціною такого рішення стало «розмазування» цих самих льохів по всій довжині корпусу — що відчутно підвищило загальну вразливість лінкора. Вірогідність отримати влучання саме в льох при такій конструкції різко зростала. Один з провідних військово-морських експертів Британії, О. Паркс, оцінив проект «Ріо-де-Жанейро» наступним чином: «Цей корабель, сам по собі, є суцільним плавучим артилерійським льохом. Його найкращим захистом є та злива смертоносного вогню, яку він спроможний вивергнути». Напевно, Паркс мав цілковиту рацію стосовно можливого артилерійського бою «Ріо-де-Жанейро» з лінкором противника. Але чим вся ця «злива смертоносного вогню» могла завадити торпедам, які випустив підводний човен?

До всього, як з'ясувалося, бразильський уряд сильно переоцінив власні фінансові можливості — грошей на добудову «Ріо-де-Жанейро» катастрофічно не вистачало. Уряд заходився скорочувати усілякі бюджетні витрати й справа завершилася дуже кепсько — масовими заворушеннями серед екіпажів лінкорів «Сан-Паулу» та «Мінас-Жераїс», які декілька місяців не отримували грошового забезпечення. В решті решт, уряд вирішив продати «Ріо-де-Жанейро», а отримані таким чином кошти спрямувати на погашення заборгованості по заробітній платні екіпажам двох вже наявних дредноутів. Бразильці почали шукати покупця на свій недобудований лінкор та знайшли його досить швидко. Вже в січні 1914 р. корабель викупили турки, які дали йому нову назву — «Султан Осман-і-Евелл». Турок привабила висока ступінь готовності лінкора — щоб отримати вже готовий дредноут, не треба було чекати біля 4 років, які зазвичай проходили від замовлення корабля до завершення будівництва. До речі, саме необхідність одразу сплатити майже всю вартість лінкору й змусила турецький уряд терміново збирати гроші на це за підпискою серед населення. Турки потрібні гроші зібрали та сплатили, але тут вдарила Перша світова війна, Черчилль наказав конфіскувати лінкор, й він вступив до складу Королівського флоту під черговою назвою «Еджінкорт», яка була для нього вже третя. І саме Черчилль відправив «Еджінкорт» в його останній похід до Дарданелл.

У моряків є старовинна прикмета — кораблі зі зміненою назвою неодмінно спіткає біда. «Еджінкорту» міняли назву тричі. Тому не дивно, що в цьому випадку прикмета виправдалася в посиленому вигляді та лінкор знайшов такий жахливий фінал. Торпеди Херзінга влучили в район розташування льохів центральної групи башт. Можливо, що влучання однієї торпеди і не мало б такого руйнівного ефекту, але одночасний вибух двох торпед спричинив детонацію боєкомплекту. Схожа на велетенський гриб хмара вогню та диму здійнялася в небо на декілька сотень метрів, страшний удар розрубав, як сокирою, корпус лінкора навпіл, майже негайно послідкувала нова серія вибухів — детонували льохи носової та кормової груп башт й, через 10 хвилин після влучання, уламки буквально розірваного на шматки корпусу «Еджінкорту» зникли з поверхні води. Загинув майже весь екіпаж — 1.290 людей, врятувалися тільки декілька сигнальників, які знаходилися в спостережних постах на щоглах. Командувач Експедиційним флотом Східного Середземномор'я, віце-адмірал Джон де Робек також загинув разом зі своїм флагманом. І саме невдовзі після цього Адміралтейство відправило контр-адміралу Нікольсону до Смірни термінову радіограму з наказом негайно слідувати в район плацдарму.

Вибух льохів боєкомплекту на британському лінкорі «Еджінкорт»

в наслідок влучання торпед німецького підводного човна «U-21»

(бухта Морто, 28 червня 1915 р.)

Командир 3-го армійського корпусу османської армії, генерал-майор Есат-паша, який спостерігав катастрофу «Еджінкорту» зі свого польового командного пункту, вражено вигукнув:

- Аллах всемогутній! Це помста Всевишнього клятому мерзотнику Черчиллю за те, що підступно вкрав у Туреччини корабель, за який було сплачено останніми грошима нашого злиденного народу. Та ще й скерував той самий корабель проти нас. Але страшно навіть уявити, що могло трапитися, якщо б ця плавуча порохова діжка таки опинилася б в складі османського флоту…

- Коли вороги замислювали проти тебе, Аллах теж замислював. Й Аллах замислює краще, ніж будь-хто, - процитував Коран хтось зі штабних офіцерів.

- Саме так, воістину, - погодився Есат-паша та схилив голову.

Британські есмінці, слід віддати їм належне, прореагували швидко та спробували перехопити «U-21», доки вона залишалася на відносно невеликій глибині в прибережній зоні. Але Херзінг був занадто досвідченою та хитрою акулою, щоб так просто спійматися. Він, одразу після атаки, ринув вперед та пірнув прямо під торпедований «Еджінкорт». Це був досить небезпечний маневр: будь-який фрагмент корпусу зруйнованого дредноута (а ці «фрагменти» були вагою в сотні, а то й тисячі тонн) міг запросто розчавити «U-21» та потягнути човен разом с собою на дно. Проте, Херзінг встиг простигнути під уламками, які повільно занурювалися, та вийти на глибоку воду. Британці спробували було перекрити «U-21» шлях відступу всередину Дарданелл — до Вузькості та бази Чанак-Кале, яка там знаходилася. Проте, Херзінг і не мав таких намірів. Він, навпаки, рушив до відкритого моря. І це ще буде мати свої наслідки.

Катастрофічна загибель «Еджінкорту» (разом з віце-адміралом де Робеком) зчинила свій вплив також і на перебіг бойових дій на суходолі. Перший заступник де Робека, контр-адмірал Терсбі, який прийняв загальне командування після загибелі «Еджінкорту», віддав наказ броненосцям використовувати протичовновий курс зигзагом у прибережній зоні. Це дійсно ускладнювало підводним човнам противника прицілювання та вихід в атаку, але досить негативно впливало на інтенсивність та прицільність вогневої підтримки сухопутних військ на плацдармі. Турки цим скористалися: біля 13.00 вони, попри втрати та безперервно кидаючи в бій свіжі резерви, таки прорвалися до узбережжя на центральній ділянці фронту та відсікли від основних сил рештки 2-ї морської дивізії, 11-ї індійської піхотної дивізії та італійської бригади морської піхоти «Сан-Марко». При цьому знову відзначився командир 19-ї піхотної дивізії Мустафа Кемаль-бей, який фактично очолив атаку основних сил 15-го армійського корпусу османської армії. Біля 1,5 тис. солдатів та офіцерів союзницьких військ, які не встигли відійти до узбережжя, потрапили в турецький полон. Командир відрізаної групи, полковник Королівської морської піхоти Метьюз, доповів про безнадійне становище своїх підрозділів та зажадав негайної евакуації.

Враховуючи критичність ситуації, до якої потрапили відрізані війська, командир 5-ї (французької) дивізії союзницького флоту, контр-адмірал Гепратт наказав стати на якорі біля узбережжя та відкрив прицільний та шквальний вогонь по ланцюгам турецької піхоти. Саме це виявилося рятівним для солдатів полковника Метьюза: на протязі 13.40-23.50 вони були евакуйовані з пляжів за допомогою шлюпок на есмінці та ліхтери, які наблизилися майже впритул до самої лінії узбережжя. Але французам довелося сплатити високу ціну за свої хоробрість та самопожертву: ставши на якорі, вони перетворилися на зручні мішені для підводних човнів противника. Й «U-38» обер-лейтенанта Валентінера цим скористалася. Валентінер, як і минулого разу, знав, що Херзінг зайняв позицію у бухті Морто й, тому, вийшов на полювання до відкритої частини Егейського моря — в район мису Хеллес. Декілька годин Валентінер намагався вийти в атаку, але постійні протичовнові зигзаги броненосців Антанти та докучливі есмінці ескорту цьому сильно заважали. Тільки після того, як кораблі Гепратта стали на якорі, у «U-38» з'явився шанс. Біля 16.40 Валентінер вразив торпедою ескадрений броненосець «Репюблік». Влучання викликало затоплення машинного відділення, корабель втратив хід та сів на прибережні камені неподалік від лінії узбережжя. Затоплення внутрішніх відсіків броненосця виявилися дуже значними та зняти його з каменів ніякої можливості не було. Щоб уникнути загрози захоплення броненосця противником, Гепратт наказав екіпажу залишити корабель та підірвати його динамітними патронами, закладеними в артилерійських льохах. Зрозуміло, що навряд чи турки були спроможні зняти «Репюблік» з каменів, відремонтувати його та ввести до складу свого флоту. Але сам факт підйому турецького прапора на французькому кораблі став би важким ударом по престижу Франції та «зневагою національної честі». Саме тому, о 17.16 знерухомлений броненосець був підірваний добровольцями з числа власного екіпажу. Його уламки будуть розібрані на метал тільки через декілька років після війни.

Підрив власним екіпажем французького ескадреного броненосця «Репюблік»

(Егейське море, 28 червня 1915 р.)

Приблизно в той самий час, о 16.05, Ліман фон Сандерс віддав наказ тимчасово припинити атаки на рештки плацдарму, перегруповувати сили, підтягнути резерви та на ранок наступного дня завдати остаточного та вирішального удару. Втім, Ліман фон Сандерс не знав, що дарма бентежився. О 17.00 (точно у five o'clock — святий для кожного істинного британця час!) в кабінеті Першого лорда Адміралтейства в Лондоні зустрілися Уїнстон Черчилль та адмірал Джон Фішер. Розмова йшла віч-на-віч та стосувалося ситуації на галліполійському плацдармі.

- Ось що я вам скажу, Уінні, - розпочав розмову адмірал Фішер, відсьорбуючи традиційний чай, - Треба витягати наших хлопців з цього клятого Галліполі. Ситуація там на межі.

- Невже справи настільки кепські, Джекі? - поцікавився Черчилль, запалюючи сигару, - Мені здавалося, що вчора наші звитяжні малюки в кілтах дали гідну відсіч клятим яничарам.

- Сьогодні вранці був потоплений «Еджінкорт». Джек де Робек загинув, - Фішер похитав головою, - Такі справи, Уінні.

- «Еджінкорт»?! - Черчилль аж підхопився з крісла, - Яким диявольським чином ці бісові турки змогли...

- Які, до дідька, турки! - Фішер з такою силою стукнув чайною чашкою по столу, що вона жалюгідно дзвякнула, - Це все тричі кляті німці! Їх підводний човен, хай йому грець...

- Це, сподіваюсь, все?

- Якби ж! Після загибелі «Еджінкорту» турки наче оскаженіли. Вони прорвали фронт на центральній ділянці та практично розкроїли плацдарм навпіл. Групу на нашому правому фланзі притиснули до самого узбережжя. Її як раз зараз евакуюють. Напевно, вже евакуювали. Принаймні, я сподіваюсь на це.

- Навіть так... Отже, що ми маємо діяти, Джекі?

- Арчі Періс повідомляє, що не зможе утримувати плацдарм більше за добу. Наших хлопців треба евакуювати найближчої ночі — така його думка. Арчі каже, що це останній термін. Інакше, на наступний ранок, на плацдармі розпочнеться справжня бійня. І надвечір вже нема кого буде евакуювати.

Черчилль підхопився з крісла та декілька хвилин нервово крокував по кабінету. Нарешті зупинився та розгорнувся до старого адмірала:

- Невже, й насправді немає ніякого іншого виходу, Джекі? На цю операцію ми покладали такі великі надії... Піти на евакуацію — це визнати нашу поразку.

- Якщо з евакуацією забаритися — може бути ще гірше, Уінні. Там, на плацдармі, 5 дивізій. Загибелі 5 дивізій нам ці щури з парламенту не подарують. Вони нас з'їдять живцем — ви це знаєте краще за мене.

- Вони звинуватять нас у всіх гріхах та виженуть геть з Адміралтейства. Вони вже хотіли цього після Доггер-Банки. Сер Герберт доклав тоді неабияких зусиль, щоб уникнути такого. А на наші місця призначать якогось бовдура-політикана та паркетного адмірала, які будуть заглядати їм в рота.

- І які програють війну за декілька місяців. Цього не можна допустити, Уінні.

- Віддавайте наказ про негайну евакуацію, Джекі. Я погоджую його. І я негайно доповім про це прем'єр-міністру.

Генерал-майор Періс отримав директиву про евакуацію біля 18.00 й наказав негайно приступити до його реалізації. Першими евакуювали поранених, після цього настала черга штабів. Цей процес затягнувся до ранку наступного дня. Вже на світанку 29 червня турки зрозуміли, що відбувається та негайно розпочали відчайдушні атаки на плацдарм. Але їх зустрів нищівний вогонь всього союзницького флоту й біля полудня турецькі атаки вщухли – генерал Ліман фон Сандерс, слід віддати йому належне, не бажав зайвих втрат. Хоча турецька артилерія не забарилася відкрити шалений вогонь по плацдарму, намагаючись зашкодити евакуації. Флот негайно вступив в дуель з османськими батареями, але йому довелося сплатити свою ціну за прикриття військ на плацдармі. Біля 11.45 італійський ескадрений броненосець «Бенедетто Брін», який щойно повернувся зі Смірни, був атакований підводним човном «U-21» Херзінга. Торпедне влучання викликало детонацію льохів боєкомплекту носової башти головного калібру й броненосець загинув разом з усім екіпажем та контр-адміралом Еудженіо Рубеном де Сервеном, який тримав прапор на борту корабля (всього загинуло 459 людей). Це була остання втрата флоту союзників в ході боїв за Галліполійський плацдарм. В цілому ж флот Антанти (з урахуванням березневих боїв) втратив біля Галліполі 1 лінкор-дредноут та 8 ескадрених броненосців. Отже, фраза адмірала Фішера на рахунок того, що «Дарданелли стануть нашою могилою» виявилася пророчою.

Вибух льохів боєкомплекту на італійському ескадреному броненосці «Бенедетто Брін» в наслідок торпедного влучання з німецького підводного човна «U-21»

(Егейське море, 29 червня 1915 р.)

Тим не менше, вогнева підтримка флоту дозволила евакуювати з плацдарму переважну частину артилерії, важкого озброєння та боєприпасів. Останніми плацдарм залишили піхотні ар’єргарди зі складу 10-ї індійської та французької 1-ї експедиційної дивізій. Це сталося вже в ночі з 29 на 30 червня 1915 р. На цьому кривава галліполійська епопея остаточно завершилася. Союзники втратили в її ході 48,9 тис. чол., турки – 57,3 тис.чол. Всього було евакуйовані 42,6 тис. солдатів та офіцерів Антанти та 66 гармат. На плацдармі союзники були змушені кинути 30 гармат та 750 обозних візків з мулами, на яких знаходилися боєприпаси та продовольство. Вони дісталися туркам в якості трофеїв. Біля 10.30 30 червня 1915 р. османська піхота вийшла на лінію узбережжя по всій довжині колишнього плацдарму й Ліман фон Сандерс відправив до Константинополя переможну телеграму: «Півострів Галліполі повністю очищений від противника». В столицях Центральних держав не забарилися гучно відсвяткувати цю незаперечну перемогу. Генерал-лейтенант Отто Ліман фон Сандерс отримав з рук кайзера дострокове звання генерала від інфантерії та «Великий хрест» Залізного хреста. Султан нагородив фон Сандерса зіркою «Меджидіє» та почесним титулом «Лев Галліполі». Також отримали як турецькі, так і німецькі нагороди інші учасники битви на півострові – як офіцери, так і рядові солдати. Підполковник Мустафа Кемаль, наприклад, одразу став генерал-майором.

Втім, справа була не тільки в святкуваннях. Перемога в Дарданеллах вивільнила значні сили добірних, кращих османських військ. Й ці війська були негайно спрямовані на підсилення турецького угрупування в Палестині – для нового та рішучого наступу на Суецький канал. Спроба «розрізати Турецьку імперію навпіл», ініційована Черчиллем, загрожувала обернутися спробою розрізання навпіл вже Британської імперії – адже падіння Суецу означало фактичне відсікання від метрополії Індії та далекосхідних володінь. Стратегічні наслідки цього загрожували бути неосяжними. На початку в Константинополі ще точилися дискусії – де саме використати війська, які вивільнилися в Дарданеллах, можливо на Південному Кавказі чи в Месопотамії? Але край цим дискусіям поклав рішучий вплив Берліну. А в самому Берліні рішуче перемогла точка зору грос-адмірала фон Тірпіца – саме Британська імперія є головним ворогом Центральних держав та має стати головною ціллю їх військової стратегії. Й турецькі війська рушили до Палестини.

Але це ще було не все. Перемога Центральних держав в Дарданеллах зчинила вирішальний вплив на розвиток політичної та військової ситуації на Балканському півострові. Румунія остаточно відмовилася навіть розглядати пропозиції про приєднання до Антанти та вирішила дотримуватися суворого нейтралітету. Після деяких коливань аналогічну позицію зайняла також Греція, яка так і не наважилася вступити до світової війни заради визволення «Міста» та відновлення «Василеї Романіоні». Прем’єр-міністр Греції Венезелос, якій пропонував відправити армію до Дарданелл, пішов у відставку. Його місце зайняв прихильник суворого нейтралітету Скулідіс. А от Болгарія зробила протилежний крок та вступила у війну на боці Центральних держав. Вже 10 липня 1915 р. Софія висунула ультиматум Белграду щодо врегулювання деяких прикордонних суперечок на користь Болгарії. Й після його відхилення, 17 липня, оголосила війну Сербії. Після цього на протязі тижня війну Болгарії оголосили Велика Британія, Франція та Росія. Але це вже не могло якось безпосередньо та суттєво вплинути на ситуацію – вступ Болгарії до війни означав, що Сербія потрапила в абсолютно безнадійне стратегічне становище. Відтепер вона була з трьох боків оточена силами противника, які перевершували її власні сили в 2,5-3 рази. Й ніяких можливостей надати пряму та невідкладну допомогу сербам провідні держави Антанти не мали.

Втім, подібні наслідки поразки в Дарданеллах були зрозумілі заздалегідь. Тому не дивно, що під головними ініціаторами галліполійської епопеї – Черчиллем та Фішером – захиталися крісла. Але очільники Адміралтейства спромоглися кинути на стіл козир, який вони представили як незаперечний стратегічний успіх флоту в ході боїв за Дарданелли. Таким козирем стали дії підводних човнів Антанти на комунікаціях противника в Мармуровому морі. Певні підстави для таких тверджень у Черчилля з Фішером і насправді були. Те, що підводні човни реально перетворилися на стратегічну зброю – першими переконалися на власному гіркому досвіді самі британці ще після легендарної атаки «U-9». Та й сам перебіг бойових дій в районі Галліполійського півострова (де Антанта втратила саме від підводних човнів 1 лінкор та 4 ескадрених броненосця з 8, які загинули «у воді Дарданелл») був найкращим тому підтвердженням. Тепер настала черга переконатися в тому ж також німцям та їх союзникам туркам. Тут слід мати на увазі ту обставину, що ці самі комунікації в Мармуровому морі мали вкрай важливе значення для Османської імперії. Вище вже відзначався жахливий стан сухопутних комунікацій на Галліполійському півострові. Через це основний потік підкріплень та боєприпасів військам Лімана фон Сандерса надходив з Константинополя саме морським шляхом. Крім того, переважна частина постачання самого Константинополя (вугілля – взагалі на 100 %) здійснювалася також через море. Отже, ці комунікації були вкрай смачною ціллю для британських субмарин.

Першим, ще у квітні, добився успіху у Мармуровому морі підводний човен «В-11» лейтенанта Холбрука, який потопив турецький броненосець «Мессудіє». Але, при всій незаперечній звитязі самого Холбрука, це було, скоріше, випадковістю. Самі підводні човни типу «В» були невеличкі, морально застарілі кораблики з бензиновими двигунами, які створювалися для вирішення завдань берегової оборони. Тому начальник штабу Експедиційного флоту Східного Середземномор’я комодор Р. Кийз (сам професійний підводник та колишній командувач 1-ю флотилією підводних човнів Royal Navy) зажадав від Адміралтейства, щоб в його розпорядження надійшли новітні субмарини типу «Е» з дизельними двигунами та спроможністю діяти на значній відстані від своїх баз. Станом на 20 травня 1915 р. він отримав 9 таких човнів («Е-2», «Е-7», «Е-11», «Е-12», «Е-14», «Е-15», «Е-20», а також австралійські «АЕ-2» та «АЕ-4»). Крім того, ще 3 човни («Бернуллі», «Жюль» та «Тюркуаз») надіслали французи. Це дозволило розпочати підводну кампанію в Мармуровому морі навіть раніше за висадку десанту.

Мармурове море.

Британська мапа доби Першої світової війни.

Проте перший млинець у британців вийшов, як водиться, грудками: позначилися складні гідрологічні умови в Дарданеллах та досить щільна система турецької берегової оборони в протоці. Першою в рейд до Мармурового моря вийшла 24 травня субмарина «Е-15» лейтенант-коммандера Т. Броді. Але сильна течія викинула її на мілину біля мису Кефез, де вона була негайно обстріляна гарматами форту Дарданос. Перші ж снаряди вбили командира човна та ще 3 моряків, решта екіпажу здалася в полон, підірвавши «Е-15» динамітними патронами. Наступною стала австралійська «АЕ-2» (лейтенант-коммандер Г. Стокер), яка спромоглася прослизнути до Мармурового моря в підводному стані 30 травня. «АЕ-2» навіть здійснила торпедну атаку ескадреного броненосця «Торгут Рейсс» (щоправда, схибила), але при першій ж спробі спливти на поверхню була обстріляна турецьким міноносцем «Султанхіссар». Снаряди пробили міцний корпус субмарини, що унеможливило занурення. Як наслідок, екіпаж відкрив кінгстони, а сам здався в полон. 4 червня підірвалася на міні та пішла на дно з усім екіпажем французька субмарина «Жюль». Отже, Дарданелли виявилися міцним горішком не тільки для броненосців, але й для підводних човнів Антанти також.

Турецькі та німецькі офіцери на палубі британської субмарини «Е-15»

(район мису Кефез, 27 травня 1915 р.)

Але з часом командири та екіпажі британських підводних човнів таки навчилися долати Дарданелли. Першою спромоглася прослизнути до Мармурового моря та досягнути успіху субмарина «Е-14» (лейтенант-коммандер Е. Бойл), яка 10 червня торпедувала та важко ушкодила військовий транспорт «Гюльджемаль», а 12 червня потопила пароплав «Нагара», який віз на Галліполі вантаж артилерійських снарядів. Того ж дня, 12 червня, до «Е-14» долучилися «Е-7» (лейтенант-коммандер Е. Кохрейн) та «Е-12» (лейтенант-коммандер К. Брюс). На протязі 13-16 червня «Е-7» потопила пароплав «Пандерма» (на борту якого знаходилися 250 солдатів), а «Е-12» важко шкодила великий пароплав «Стамбул» та потопила канонерку «Нур-уль-Бахр». «Е-14» додала до цього списку військовий транспорт «Патмос», який був важко ушкоджений торпедним влучанням та викинувся на берег. 18 червня «Е-7» та «Е-14», вкінець знахабнівши, обстріляли з палубних 76-мм гармат залізничне депо в самому Константинополі. Цей обстріл спричинив неабияку паніку в столиці, серед мешканців поповзли самі дикунські чутки про те, що ворожий флот таки прорвався скрізь Дарданелли, обстрілює місто та що висадка десанту Антанти прямо в порту Константинополя неминуча.

Торпедування турецького транспорту «Стамбул» британською субмариною «Е-12»

(Мармурове море, 15 червня 1915 р.)

Ці атаки майже повністю дезорганізували систему судноплавства в Мармуровому морі. Німецький віце-адмірал фон Узедом, який був терміново призначений начальником протичовнової оборони Мармурового моря, мало що міг зробити: німецькі засоби боротьби з підводними човнами противника станом на 1915 р. перебували в такому ж зародковому стані, що й британські. За відсутністю кращих рішень, на палубах військових транспортів було наказано розмістити солдатів з гвинтівками, які мали обстрілювати перископи чи навіть самі ворожі субмарини, якщо вони з’являться на поверхні. Спроба запровадити систему конвоїв зазнала невдачі: перший ж конвой, який прибув з Константинополя до порту Геліболу на галліполійському узбережжі Дарданелл, спричинив такі велетенські пробки в самому порту та на виїздах з нього, що від цього довелося відмовитися на вимогу армійського командування. Нарешті фон Узедом застосував тактику, яку через 27 років, на зовсім інший війні та на протилежному боці земної кулі назвуть «токійським експресом». Кожної ночі декілька невеличких караванів, кожен з яких складався з буксиру та 5 барж, рушили з Константинополя до Геліболу та швидко розвантажувалися ще на самому світанку. Такі от «константинопольські експреси» й дозволили хоч якось налагодити постачання військ на Галліполійському півострові.

Турецька «протичовнова оборона» зразка 1915 р.

Солдати з гвинтівками на палубі військового транспорту

очікують на появу ворожої субмарини

(Мармурове море, 20 червня 1915 р.)

Втім, деякі успіхи у турецько-німецьких сил протичовнової оборони все ж таки були. 23 червня субмарина «Е-7», при спробі повернення в базу, заплуталася в протичовнових сітках у Вузькості та була потоплена із застосуванням вкрай примітивних прототипів майбутніх глибинних бомб. Турки (з німецькою допомогою) закладали вибухівку в звичайні дерев’яні шухляди, які підривали за допомогою простих електричних запалів. Перші два вибухи відбулися досить далеко від «Е-7», проте третій буквально виштовхнув субмарину на поверхню – прямо в оточення турецьких патрульних катерів. Добре ще, що командир човна, лейтенант-коммандер Кохрейн, встиг віддати наказ відкрити кінгстони. А от французькій субмарині «Тюркуаз» пощастило менше. При спробі пройти до Мармурового моря 24 червня сильна течія викинула її на мілину приблизно в тому ж самому районі, що й британську «Е-15». Але, на відміну від британців, французи не встигли підірвати свій човен динамітними патронами. Й «Тюркуаз» був захоплений турками, знятий ними з мілини та урочисто введений до складу османського флоту під назвою «Мюстегіп Онбаші». Аж до кінця Першої світової війни цей корабель залишався першою та єдиною субмариною османського флоту, але необхідної боєздатності так і не досяг та був використаний в якості учбового.

Колишній французький підводний човен «Тюркуаз», вже під турецьким прапором

(Чанак-Кале, 30 червня 1915 р.)

Втім, ці втрати не завадили продовженню підводної кампанії проти турецького судноплавства. 26-27 червня до Мармурового моря пройшла друга хвиля британських субмарин – «Е-2» лейтенант-коммандера В. Стокса, вже уславлена «Е-11» лейтенант-коммандера М. Несмітта (того самого, який потопив лінійний крейсер «Фон дер Танн» біля Доггер-Банки), та «Е-20» лейтенант-коммандера К. Уоррена. Вони себе теж показали. Особливо відзначився Несмітт, який таки спромігся хоча б почасти помститися за загиблі біля Дарданелл важкі кораблі Антанти. 3 липня (тобто вже після евакуації союзницьких військ з Галліполі) він 2 торпедами потопив турецький ескадрений броненосець «Хайреддін Барбаросса». Крім того, Несмітт потопив вугільний транспорт «Ісфахан» та важко пошкодив пароплав «Халеп». Оскільки свій Хрест Вікторії Несмітт отримав ще за «Фон дер Танн», то за «Барбароссу» та інші судна він достроково отримав військове звання коммандера. «Е-2» важко пошкодила канонерку «Пейк-і-Шевкет» та потопила великий військовий транспорт «Махмут Шевкет Паша» разом з пароплавом «Ханефіне». На долю «Е-20» дісталися потопленими пароплави «Хіос» та «Хюдавандігар» разом з буксиром «Дофен», а також був важко пошкоджений німецький великий транспорт «Лілі Рікмерс».

Лейтенант-коммандер Мартін Несмітт,

командир британської субмарини «Е-11»

Ці нові атаки мали своїм наслідком вже не просто дезорганізацію, а майже повне припинення турецького судноплавства в водах Мармурового моря в першій половині липня 1915 р. Таке могло б мати неосяжні стратегічні наслідки, якщо б не дві обставини. По-перше, британські підводні човни досягли цього, безперечно видатного, результату занадто пізно – вже після завершення боїв на півострові Галліполі. По-друге, такий ефект тривав досить не довго, тільки на протязі першої половини липня 1915 р. Вже 13 липня подібне солодке життя для британських підводників скінчилося. В цей день британський підводний човен «Е-20» був торпедований та потоплений німецькою субмариною «UB-5» лейтенанта фон Хеймбурга. Сама «UB-5» відносилася до малих (навіть малесеньких) субмарин берегової оборони типу «UB-І», які в німецькому флоті мали показову назву «швейних машинок». Крихітка «UB-5» (підводною водотоннажністю всього 150 тонн) була відправлена до Константинополя з Німеччини по залізниці та спущена до вод бухти Золотий Ріг 7 липня. Ще декілька днів пішло на освоєння німецьким екіпажем нового ТВД й 11 липня «UB-5» вийшла в своє перше бойове патрулювання, причому її єдиною ціллю були саме британські підводні човни, оскільки ніяких інших ворожих кораблів в водах Мармурового моря не було та й бути не могло. Вранці 13 липня фон Хеймбург побачив в окулярах свого перископу силует «Е-20», яка знаходилася в надводному положенні. Фон Хеймбург випустив обидві торпеди, які були на борту «UB-5», в ціль влучила тільки одна. Втім, для «Е-20» вистачило й однієї торпеди.

Німецький малий підводний човен «UB-5», який виявився найбільш ефективним засобом протичовнової оборони станом на 1915 р.

(Мармурове море, 13 липня 1915 р.)

Свідком загибелі «Е-20» стала «Е-11» Несмітта, яка негайно занурилася після торпедної атаки «UB-5», а згодом доповіла в Адміралтейство про факт появи ворожих підводних човнів в Мармуровому морі. Як це не парадоксально, але саме підводні човни виявилися найбільш ефективним засобом протичовнової оборони станом на 1915 р. Поява німецьких підводних човнів в водах Мармурового моря негайно перетворила британські субмарини з мисливців на дичину. Віднині британці не могли безпечно спливати на поверхню та втратили впевненість, що будь-яка субмарина, яку вони зустріли під час походу, є неодмінно своєю. Тому не дивно, що вже 14 липня Адміралтейство відкликало «Е-2» та «Е-11» до своєї передової оперативної бази на Лемносі. На цьому британська підводна кампанія в водах Мармурового моря, яка тривала з 24 травня до 14 липня 1915 р., завершилася. В її ході британцям вдалося потопити 1 ескадрений броненосець, 1 канонерський човен, 14 великих транспортів загальним тоннажем біля 54.000 тонн, а також 34 дрібних судна, на зразок барж та каботажних вітрильників «дау». Це був, безперечно, стратегічний успіх, який призвів до нехай тимчасового, але практично повного паралічу життєво важливих комунікацій противника. Проте за цей успіх довелося сплатити чималу ціну. Було втрачено 6 підводних човнів (британські «Е-7», «Е-15», «Е-20», австралійська «АЕ-2», а також французькі «Жюль» та «Тюркуаз»), що становило 50% залучених до операції сил (12 підводних човнів станом на 24 травня 1915 р.). Це були дуже важкі втрати, але слід зважити на те, що вони були насамперед викликані необхідністю форсувати Дарданелли з їх вкрай складними гідрологічними умовами та щільною системою берегової оборони. Й дійсно, з 6 втрачених човнів 4 загинули саме в Дарданеллах.

Втім, цей успіх британських підводних сил не міг нічим завадити трагічному розвитку подій на Балканах, які згодом отримали назву «сербської катастрофи». Хоча слід казати не про «сербську», а про «балканську» катастрофу, оскільки вона охопила не тільки Сербію, але й Чорногорію разом з Албанією, а згодом таки втягнула в свою круговерть також і Грецію. Але це вже інша історія.